Розділ «Частина ІІ Княжич із Вишнівця»

– І не тільки поголос: років шість тому я ходив разом із князем на татарву, а керував у нашім поході барський староста Претвич, – пролунав голос із юрби.

Усі обернулися до промовця, у якому Дмитро Вишневецький справді упізнав одного з найманців. Здається, у тому славетному поході на фортецю Озю цей козак перебував під рукою покійного князя Федора Андрійовича Сангушка… Втім, головне, що ця людина нині упізнала неочікуваного гостя.

– І я тебе пам’ятаю, князю, – підтвердив старий і, очевидно, дуже шанований серед «степових лицарів» воїн. – Ти відвідував нас уже колись… щоправда, наскільки я пам’ятаю, нічого путящого з цього не вийшло: занадто молодим ти був і гарячим, говорив дивні речі, пропонував здійснити те, чого ще ніхто не робив… Втім, для таких, як ти, найнеймовірніше може стати звичайним.

– Що ж, добра людино, повідай нам, із чим з’явився цього разу! – сказавши це, кошовий зробив запрошувальний жест рукою.

– Повідай, князю, а ми вислухаємо! А може, й самі щось запропонуємо! – дружно підтримала отамана юрба.

«Степові лицарі» прийняли Вишневецького досить прихильно, по достоїнству оцінивши і його чималі військові заслуги, і якості химородника[46]. У свою чергу, князь переконався, що ці люди називають себе «степовими лицарями» аж ніяк не дарма: серед них справді було чимало молодших безземельних нащадків знатних князівських родин. Такі якості характеру, як любов до всіляких авантюр і природжена доблесть, не знаходячи виходу в мирному житті, гнали їх на скелястий острів посеред Дніпра. Тут ці люди ставали як мінімум видними воїнами, а ще частіше – вождями «степового лицарства», що культивувало вільнолюбство. Але оскільки в лицарському середовищі всі рівні, шляхетні прізвища поступово перетворювалися на хитромудрі прізвиська… До того ж, становище й повага в суворій козацькій ієрархії завойовувалися молодецтвом і хоробрістю, а не родовитістю.

Спільну мову вони знайшли дуже швидко.

– От бачу я, – почав Дмитро Вишневецький, – серед вас безліч синів з родин родовитих, відомих. Чому ж ви тут опинилися?

– Є серед нас і родовиті, твоя правда. Але краще тут голодувати, ніж на королівській службі жирувати! Ми люди вільні! – пролунало у відповідь.

– Є серед нас і втікачі! Не хочемо бути безправними й покірливими… – вторили інші голоси.

– А наше село ординці спалили, батьків і матерів поубивали, братів і сестер у рабство повели – от ми тут і опинилися! Не хочемо бути султанськими яничарами! Помстимося ординцям за кров і приниження, вільно дихати бусурманам не дамо!

– Та ти, князю, кажи прямо, чого хочеш? Різний люд тут зібрався, але всі рівні у правах і служити нікому не збираються, – підсумував кошовий. – Головне – честь молодецьку не заплямувати боягузтвом і зрадництвом. А в ратних справах нам рівних нема, бо втрачати нам нічого, окрім волі.

– Добре сказано! – трусонув головою Вишневецький. – А що б ви сказали, панове, якби хто запропонував вам створити власну державу?

– Яка така держава?! – здивувалися «степові лицарі».

– Вільна козацька держава, у якій усі були б по-братерськи рівними й підкорялися б тільки вождеві, вибраному зі свого ж середовища! Що скажете на це?..

– Воно б, мабуть, непогано… – непевно зазвучали поодинокі голоси. Але більша частина юрби мовчала, не відповів і кошовий. Втім, Вишневецький і не розраховував на швидку згоду «степових лицарів»:

– Вірно говорите, панове: держава – це добре, а своя вільна держава – просто чудово! Але що в державі головне?

– Імовірно, земля… – непевно мовив молодий воїн, що стояв неподалік від князя.

– Вірно кажеш! От у вас землі безліч – усе Дике поле між Литвою, Польщею, Кримом і Московією. Ця земля нічийна, тут одна лише сила – «степові лицарі»! Захистимо ж цю землю, еге ж?! Захистимо нашу землю, не щадячи живота свого?..

– Захистимо, князю, як же не захистити?! Якщо земля наша, звісно, захистимо!!! – тепер уже дружно ревонула юрба.