Розділ «Травень, 2»

– Коли ви їдете до Петрограда?

– Завтра-післязавтра. Ви дасте мені листа до ваших колег?

П'ятаков вперше довго подивився Винниченкові просто в очі. Нарешті процідив, ледве стримуючи гнів:

– Ви, звичайно, мусите розуміти, що на таке запитання я повинен відповісти вам, що… прошу пробачити і прийняти мої слова як кон'юнктив, чисто умовно, що ви – або провокатор, або – ідіот?

Винниченко кашлянув.

Очима він пошукав, чи поруч трость з топірцем і стилетом.

– Прошу дарувати це мені, шановний Володимире Кириловичу, – додав ще глузливо П'ятаков, – але ж ми з вами старі підпільники і дійшлі конспіратори…

Ще мить вони помовчали обоє.

В скверику вже людей не було. Під молодими берестками стало зовсім пустинно. Сліпенько світили ліхтарі на Володимирській. Було майже тихо навкруги: місто облягалось на ніч. Де-не-де прохоплювались п'яні вигуки вечірніх гуляк. На розі бренькав на своєму банджо безногий Шпулька.

П'ятаков порушив мовчання перший.

– Я буду в Петрограді цими днями. Все, що знайду потрібним, я скажу сам.

Винниченко мовчав. Хоча «провокатор» та «ідіот» було сказано лише в кон'юнктиві, ще й з трьома перепрошуваннями, однаково чути такі слова на свою адресу не дуже приємно. Варто було б звестися і – піти… Він зітхнув: особистим завжди доводиться жертвувати в ім'я загального. Добре, що він – старий підпільник і розуміє: в інтересах справи не можна дозволяти собі таку розкіш, як – образа…

Він нарешті промовив, надувшись, як дитина, яку скривдили в час гри у фанти:

– Гаразд. Постараюсь затриматися з виїздом, скільки можливо. Найкраще було б – приїхати в Петроград одночасно. Подзвоню вам, якщо змушений буду виїхати невідкладно…

П'ятаков звівся перший. Винниченко звівся теж. Вони побрали палиці в руки, насунули капелюхи до брів, застебнули плащі. І зразу зробились надзвичайно подібні один до одного. Тільки дві борідки: одна більша, кучерява, в колечках, друга – менша, рудувата з памороззю, цапина – виказували, хто ж з них Винниченко, а хто – П'ятаков.

Безногий Шпулька на розі в цю хвилину заграв улюблене Винниченкове «Сомнение» Глінки на слова Кукольника.

П'ятаков раптом пирхнув – він завжди пирхав, коли треба було виявити зміну в його душевному настрої, – і сказав, не приховуючи злої іронії:

– А що, любий Володимире Кириловичу, якщо я зараз подзвоню високоповажному Михайлові Сергійовичу і, бодай в коротких рисах, перекажу йому нашу з вами розмову?

Винниченко поколупав кінцем трості в стежці під ногами.

– Блискуча ідея! – нарешті вимовив він єхидно, радий нагоді відплатити за «провокатора» та «ідіота», нехай і в кон'юнктиві. – Для розумового рівня абітурієнта київської гімназії – пробачте, ви закінчили, здається, першу, дворянську? – просто-таки геніальна ідея!.. Щодо мене, то, як «абітурієнт» тільки церковно-приходської, плебейської школи, мислю, що всім іншим плебеям у тому числі і, особливо, таким, як, скажімо, Андрію Іванову, Василеві Боженкові або кравцеві Смирнову, тим паче – випханому вами з київської організації відомому ленінцеві Петрову-Савельєву, – теж цікаво буде почути, що керівник київських більшовиків товариш Юрій П'ятаков без уповноваження партійного комітету вів прелімінарні розмови про спільність дій з самим заступником голови «шовіністичної Центральної Ради, «сепаратистом» добродієм Винниченком…