Розділ «Травень, 2»

– Здорово… – непривітно озвався він.

Шпулька був у поганому настрою, і це стурбувало нічного гостя: непривітний прийом не віщував добра. Винниченко прийшов позичити в Шпульки грошей: треба їхати до Петрограда, а він не любив обмежувати себе в подорожньому комфорті.

– У мене справа, Шпулько, – приязно почав Винниченко.

Шпулька мовчав і бренькав далі своє «напрасно надежда мне счастье гадает…»

І Винниченкові зробилося зовсім гірко, аж кисло на серці.

Маєте ось: загальновідомий письменник, шановний громадський діяч – мусить стояти перед цим лихварем і канючити тисячу, щоб потім горбом своїм відробити – півтори!..

Фортуна, власне, прихильно обернула до Винниченка свій примхливий лик зовсім недавно.

Ввійшов Винниченко в літературу як новеліст – автором невеличких оповідань. І то були справді літературні шедеври, які вражали глибиною спостережень і силою відтворювання. Але читали ті прекрасні твори лише обмежені кола українських інтелігентів – світу лишався невідомим український новеліст Винниченко. А матеріально був самий збиток: гонорару від злиденних півлегальних українських видань вистачало хіба що тільки на те, щоб оплатити витрати на чорнило, папір та поштові видатки.

Та з поневірянь заробітчанина Винниченко на той час вже самосильно вийшов у мішані міські кола – революціонерів, різночинців та міщан. Спостережливість натури навчила його тонко відчувати запити кола, в якому він обертався, – потурати вимогам та смакам читача.

Найліпшим – найзаможнішим – споживачем був, одначе, міський обиватель: він не тільки читав, але й читане купляв. І Винниченко почав писати модні в цьому колі проблемні повісті – у відповідь на запитання, які подразнювали тоді міського інтелігента. Буржуазне суспільство на спаді і в розкладі, занепад нестійкого протестантизму під ударами незрівнянно дужчих панівних верств, розбещений та психічно звихнутий міщанин та його моральна безвихідь, статеве питання – все це й стало сюжетом його писань. В творчості Винниченка обиватель став тепер об'єктом і суб'єктом. Він купував книжки, він їх і судив.

Це дало авторові якийсь гріш, але попервах зовсім малий: український споживач був нечисленний – за читання української книги можна було потрапити й в тюрму.

Тоді Винниченко організував переклади своїх творів російською мовою, а деякі по-російському писав інколи і сам.

Та здобути російського читача пощастило не зразу – лише тоді, як трапив він на широку стежку до споживача мистецтва: в театр! Книгу читали одиниці, а п'єсу в театрі дивились тисячі глядачів. Драматург Винниченко став відразу широко відомий: «психоложество» його сюжетів, зорієнтоване на потурання тим же таки обивательським смакам, зразу почепило на театральних касах аншлаги: «билеты все проданы».

Так прийшов, нарешті, і матеріальний добробут.

Численні п'єси – а п'єсу Винниченко писав за тиждень, другий раз і за день, – пішли в театрі Соловцова у Києві, по інших російських театрах на Україні, нарешті, і в Москві та Санкт-Петербурзі. «Чорна пантера», «Брехня», «Гріх» – одна за одною стали «гвоздями сезона».

За славою драматурга прийшла і літературна слава взагалі. Винниченко був запрошений до участі в збірниках товариства російських письменників «Содружество» – поряд із найпопулярнішими на той час письменниками Росії: Буніним, Купріним, Андрєєвим, Арцибашевим. Дістав замовлення від так званого «Всеросійського бюро», яке розсилало твори найбільш відомих письменників у п'ятдесят журналів та газет. Нарешті, надійшло запрошення і від поважних російських видавництв – «Знание» та «Земля»: обидва пропонували реалізувати повне видання творів Винниченка.

Та сталася революція, – і все полетіло шкереберть…

І от стоїть він знову перед безногим лихварем і чекає його ласки на чергову позичку. А той ще й кирпу гне…

Кисло, аж бридко було Винниченкові на душі.

– Чуєш, Шпулько, – лагідно повторив Винниченко. – Чого це ти похмурий? Може, з племінницею… якась неприємність?