Розділ «Травень, 2»

– Ну, я люблю… скажімо, пісні…

– Ви співаєте? – жваво поцікавилась Лія. – Потім ви мені заспіваєте. У вас баритон? А зараз кажіть далі. Ще?

Флегонт тільки низав плечима: кумедна, їй-право, дурненька, а ще… революціонерка!

– Пейзаж, наприклад, любите? Український пейзаж. От як у Куїнджі, Пимоненка? Знаєте їх картини?

– Пейзаж люблю, звичайно, – поспішив відповісти Флегонт, щоб не говорити про картини: хто такі Куїнджі чи Пимоненко, він не знав. – Особливо при місяці. Знаєте – місяць на сході чи заході, а понад рікою – туманець: не високо, а низько – стелеться лукою, клубочиться в комишах, а повіє вітерець – він рідшає, рідшає і – зникає…

– Як у вас гарно виходить! – замислено промовила Лія. – Ви пишете вірші?

– Ні! – зразу й рішуче відказав Флегонт.

Вірші він, звичайно, писав, тільки ніколи і нікому не признавався.

– Далі! – настійно нагадала Лія. – Ще?

– Що ж – ще? – Флегонт не знав, що й казати: така настирна! – Ну, люблю минуле нашого народу. Історія нашого народу, знаєте, дуже героїчна, але дуже сумна…

– Я знаю, – тихо відповіла Лія. – Дуже, дуже сумна і… трагічна. Ну? Розповідайте ще. Про те, що ви любите…

5

Вони стояли поруч, майже тісно, біля вікна – гімназист Флегонт Босняцький і студентка Лія Штерн – дивились у ніч перед собою, вбирали її пахощі і говорили.

Власне, тепер говорив тільки Флегонт, а Лія слухала.

Він, справді, любив свою батьківщину – невідомо чому і не знати як, але – любив. Хто його зна, звідки це прийшло, але він любив все. Росяні ранки на задніпрянських луках, прохолоду дубових гаїв, спеку літнього дня. Любив напитися студеної води з джерела, слухати птахів на світанку, дивитись на західне небо під вечір. Все це було – батьківщина. Потім він любив пісню і любив мову. Любив гумор людей – веселих навіть у злигоднях. Любив послухати від старших або й почитати в книжках про минуле – полинути думкою в сиву старовину і наче відчути себе поруч із прадідами й дідами: на лихій панщині, в лютій січі і в спокійному дозвіллі. Він любив свій народ і в горі, і в радощах. Він же був йому – рідний. А минуле народу було гірке та сумне, справді – трагічне минуле. Отже, в любові юнака був навіть подвиг: легко любити веселу, безжурну славу, – полюби, ладонько, славу гірку!.. Любив він і помріяти про майбутнє: що буде тут, на рідній землі, коли вже й його покоління угноїть землю своїми костями, і на цих костях зросте інше життя – нехай воно кращим буде! – для майбутніх поколінь рідних людей… Любив – хто й зна чому – свободу: щоб була свобода для нього і для рідних людей. І, мабуть, ще дужче любив свій народ саме тому, що свободи народ не мав, що свободу в нього відібрали, і замість свободи – неволя…

Лія слухала мовчазна, зовсім притихла, – не смуток, але якась солодка зажура ввійшла в її душу і серце.

Він гарно любив, цей юнак.

Вона слухала і дивилась у ніч. Ліхтарі на вулиці мигнули, потім засвітилися знов – тепер вже тільки через один: місто сказало людям на добраніч. На вулицях вже нікого не було. Тільки від каштана навпроти – геть від Золотих воріт, по вибоїстому тротуару, гуркочучи з вищербленої цеглини на цеглину, – на маленькому візку котила безногого жебрака з банджо русява дівчина з довгими-предовгими косами.

То племінниця Поля Каракута відвозила свого дядька-лихваря додому після трудового жебрацького дня. А Флегонт все говорив та говорив. І тепер вже, здавалось, його й спинити не можна. Він говорив про любов… Вперше за свої вісімнадцять літ… Правда, не про любов до жінки – на це б він не наважився, – а про любов до своєї батьківщини.