Розділ «Травень, 2»

«Тим часом», хотів додати Винниченко, але не додав.

– Чому? – швидко запитав П'ятаков.

– Тому, що маємо провід у Центральній Раді, отже…

– Я не про те, – знову безцеремонно урвав П'ятаков. – Я питаю, чому ви робите таку пропозицію? Чому пропонуєте підтримку?

– Ну! – найлагідніше, як тільки вмів, посміхнувся Винниченко. – Ви ж, Юрію Леонідовичу, мусите розуміти: в інтересах загальної справи, в інтересах світової революції…

– Облиште! – гарикнув П'ятаков. – Я не дурень! Ви теж розумна людина. Фрази непотрібні! На з'їздах військовому та «селянських спілок» ви поповнили вашу Центральну Раду двома сотнями речників дрібнобуржуазної стихії! Центральна Рада не виражає прагнення революційної демократії…

– Все залежатиме від того, які партії здійснюватимуть провід у Центральній Раді, та й – хто її очолюватиме персонально…

П'ятаков саркастично посміхнувся і вже відкрив був рота, щоб висловити свій сарказм, та Винниченко не дав йому заговорити:

– Ми, українські есдеки, вирішили невдовзі скликати робітничий з'їзд і поповнимо Центральну Раду українцями-пролетарями, в основному, звичайно, від партії українських есдеків. Коли ж ваша воля, то й… більшовиків. Мусите урахувати, Юрію Леонідовичу, що із зміною співвідношення партійних сил у Центральній Раді зміниться і її політика. – Винниченко заспішив, доки П'ятаков його не урвав. – Ми пропонуємо більшовикам все-таки ввійти до складу Центральної Ради. Персонально ви, Юрію Леонідовичу, могли б стати… заступником голови. Вам, звичайно, зрозуміло, – він зробив невиразний, але промовистий жест рукою у повітрі, – що після таких пертурбацій її головою не залишиться цей… цей…

– Зрозуміло! – урвав П'ятаков.

На мить він замислився.

Він – персонально він – як і Винниченко – теж розумів революцію не як боротьбу широких мас, а тільки як змагання між партіями. Яка партія складе кращу комбінацію, та й буде зверху. Яка буде зверху, та й встановить жаданий для неї режим. Але був П'ятаков вдачі грубої, тому й запитав прямо:

– Що ви хочете за цю… пропозицію?

Винниченко помовчав – тепер вже умисне, бо відчув, що знайшов стежку до серця сггіврозмовника, – і заговорив певніше:

– В Петроградській Раді біля керівництва – меншовики: Чхеїдзе, Церетелі й інші, – ваші давні партійні колеги та й, нам це відомо, – персонально ваші особисті приятелі. В більшовицькій фракції Петроградської Ради – теж чимало ваших однодумців – «лівих». Ваш авторитет – «Київського» – поміж усіх цих товаришів безсумнівний. А нам треба, щоб Петроградська Рада підтримала домагання Центральної Ради перед Тимчасовим урядом.

П'ятаков пирхнув:

– Але ж вам добре відомо, що я – противник «українства» в будь-яких його формах та проявах!

Винниченко знизав плечима. Це йому було добре відомо. З П'ятакова був, так би мовити, стереотипний екземпляр вульгарного русотяпа. Киянин зроду, він, проте, завжди ставився з упередженням до всього неросійського і особливо – «малоросійського». На селян він казав «хохли», а коли чув, що українською мовою говорить інтелігент, зневажливо пирхав: «Покиньте! Ну кому це потрібно? Ви ж чудово знаєте російську мову!»

А втім, – ні: зовсім не через великодержавницький обивательський снобізм став П'ятаков запеклим противником поривань українців до свого національного життя. Ідеями космополітизму П'ятаков захопився ще на шкільній лаві – задовго до того, як натрапив на марксизм і оголосив себе переконаним інтернаціоналістом. Зерна великої науки про єдність пролетарів усіх країн зростали в душі П'ятакова на спаскудженому грунті ідеології безбатченків. Здійснення програми інтернаціоналізму він вбачав у стиранні граней між національностями і проповідував чудернацьку «безнаційність». Заявивши себе соціал-демократом, він приймав, що в епоху імперіалізму соціальна ситуація визначається так: з одного боку – монополістичний капітал кожної з капіталістичних країн змагається за світове панування своєї нації над іншими; з другого – пролетаріат усіх націй спільно бореться проти капіталізму. Але твердив, що цю боротьбу можна вирішити лише в світовому масштабі – світовою революцією. Буржуазія бореться способом націоналізму, пролетаріат – способом інтернаціоналізму. З цього твердження – в суперечках з Леніним – він робив висновок, що в пролетарській революції боротьба за національне визволення є… контрреволюцією.

– Це нам відомо! – сказав Винниченко і з ненавистю поглянув на П'ятакова. – Відомо хоч би з останнього вашого виступу на засіданні київського комітету більшовиків, присвяченому питанню: підтримувати чи не підтримувати більшовикам український визвольний рух? Ви сказали тоді, що – цитую – «підтримувати українців нам невигідно: Росія не може існувати без української цукрової промисловості, українського вугілля, українського хліба…» Відомо! – трохи підвищив він голос, бо П'ятаков зробив рух, щоб щось сказати, – відомо і те, що вашу позицію в національному питанні Ленін вважає продовженням політики Миколи Другого…