Розділ «Травень, 2»

Електричний годинник на розі Володимирської та Прорізної, біля кафе «Маркіз», показав тридцять п'ять на десяту. Хм! Партнер запізнювався вже на п'ять хвилин… Погляд Винниченка ковзнув по Володимирській туди і сюди. Попід тротуарами стояли, чекаючи на клієнтів, візники. Вони сиділи згорбившись, неначе в скорботній задумі, і конячинки їхні дивились у землю, неначе у безнадії… Винниченко знову вийняв записничок і занотував і це речення: в романі, над яким він зараз працював, було якраз підходяще місце для такого психологічного пасажу… На розі, навпроти «Маркіза», бренькав на своєму банджо безногий Шпулька. До Шпульки у Винниченка теж було діло, але то вже потім, після розмови з…

Винниченко розсунув віти жасмину: з Володимирської йшов чоловік – точнісінько у такому ж крислатому капелюху, як на Винниченкові, у такому ж плащі-крилатці і теж з палицею. Він!

Ось він перейшов вулицю, ввійшов у сквер і пішов між молодими берестками та каштанами, неначе бездумно прогулюючись, обігнув руїни і за хвилинку вийшов з другого боку.

Це був досвідчений конспіратор, і хоча нині – в часи загальної легалізації геть усіх партій – потреби в конспіруванні неначе й не було, він поставив це категоричною умовою, коли Винниченко подзвонив і попросив побачення: разом нас ні в якому разі не повинен побачити ніхто!

Нарешті кущі жасмину розсунулись, і Винниченко звівся назустріч.

2

– Добрий вечір, Юрію Леонідовичу!

– Добрий вечір! – похмуро відказав Юрій П'ятаков. – Даруйте, що запізнився на десять хвилин.

Він зразу сів на ослін, Винниченко сів поруч.

– Яка іронія долі, – Винниченко посміхаючись вимовив наготовлену заздалегідь для початку фразу, – скільки років, до революції, нам з вами доводилось діяти в київському підпіллі одночасно, але зустрітись конспіративно привелось аж після революції, в «свободній» Росії Сашки Керенського! – Винниченко голосно, але коротко зареготав – не стільки з смішної ситуації, як з відчування незручності: розмова попереду була серйозна, і почати її було не просто. – Певний, що й цей ослінчик використовували не тільки ми, українські соціал-демократи, але й ваше підпілля.

П'ятаков блиснув скельцями пенсне на ослін, потім на руїни історичної брами, якою три віки тому в'їхав до Києва, визволивши його, гетьман Богдан Хмельницький, і промимрив неохоче:

– Можливо…

Винниченко слухав з ґречною посмішкою, але П'ятаков більше нічого не сказав. Тоді Винниченко заговорив знову:

– Т-так… пригадую, як на цьому ж ослінчику…

П'ятаков безцеремонно урвав його:

– Сподіваюсь, не для милих спогадів запросили ви мене сюди?

Винниченко зразу перестав посміхатись.

– Пробачте! Волієте зразу до діла?

– Прошу! – П'ятаков вийняв годинник і поглянув на нього. – Маю вільного часу п'ятнадцять-двадцять хвилин.

Винниченко трохи пойорзав на місці: почати зразу було нелегко. Власне, цим двом людям взагалі неначе й не було про що говорити між собою. Перемінивши ногу, наче всідаючись вигідніше, Винниченко перепитав: