Розділ «Травень, 2»

В безногого жебрака-лихваря була вісімнадцятилітня племінниця-сирота, золотоволоса красуня Поля. В ній – в Полі – було все життя цього пройдисвіта-недогарка. На неї дбав він все своє паскудне життя. З цього й починався клопіт. Сердешній красуні не давали дихнути ласі женихи. До багатійки Полі мостилися і прикажчики наймодніших ательє на Хрещатику, і чиновники, і, насамперед, «фартові» з усіх «хаз» та «малин» на Шулявці та з-під Батийової гори. Втім, Поля і справді була чарівна в своїй незайманій вісімнадцятилітній красі, і поміж київських дженджиків вважалась найпершою красунею на всю столицю. Признавав це і такий естет та знавець жіноцьких чар, як ловелас та драматург Винниченко.

Шпулька не відказав нічого на турботливе запитання і далі бренькав собі на банджо. Якийсь запізнілий, загулялий офіцер, проходячи, кинув у кашкет троячку, – і Шпулька з достойністю приклав два пальці на честь до голої голови: «Здравія желаю! Вип'ю за бої під Равою-Руською…»

Винниченко потоптався на місці ні в сих ні в тих.

– Не розумію тебе, – тоскно промимрив він, – такі ж ми з тобою давні приятелі, а ти… Розумієш, мені спішно потрібна якась там тисяча…

Шпулька урвав грати, – з відтяжкою, наче на гаванській гітарі, – і поклав інструмент обережно поруч з собою.

– А що там розуміти? Не буде грошей.

– Чому? Я ж тобі віддав ті… п'ятдесят процентів…

– Не буде грошей! – гарикнув Шпулька зовсім грубо. – Атанде! І взагалі – одкоша!

Він знову взяв банджо і бренькнув: «Не верю, не верю…»

– Ну, Шпулько! – змолився Винниченко. – Що з тобою? Чим я тебе прогнівив?

Шпулька кинув банджо на тротуар, аж забриніли струни.

– Зі мною – нічого! А що з вами, добродію Винниченко? Як вам треба, тоді – приятелі! А як мені, так – атанде? Не буде грошей! Йдіть, доки не розсердився! Бог дасть…

– Нічого не розумію… – Винниченко вийняв хустку, зняв капелюх, витер з чола рясний піт. – Про що ти говориш?

– Про те саме! Про Центральну Раду!

– Ц-центральну Раду?… А! – нарешті здогадався Винниченко. – Ну, який-бо ти справді, Шпулько! Таж розумієш…

– Нема чого розуміти, кажу! Позавчора аж двісті нових членів до Ради увели, а свою обіцянку так і не виконали!

Справа в тому, що віднедавна – як вийшла свобода після Лютневої революції – біс честолюбства опанував безногим лихварем: йому закортіло до показного, усім примітного поста, йому забажалося стати членом Центральної Ради. І Шпулька вважав, що має до того всі підстави: стражденний, пригнічуваний царським режимом, до того ж – майновий, не якась там голь нещадима! Ще й, коли хочете знати, – загальний благодійник! Позичали ж у нього десятку підпільники-революціонери, позичали сотню чиновники при губернаторі, позичає і сам Винниченко – заступник аж бороданя-професора!.. От вийде Шпулька в поважні люди, тоді для Полі добере справжнього жениха!

– Ну, який-бо ти, Шпулько! – знову змолився Винниченко. – Таж це обирали делегатів від військових і селян!

– Я можу від лікарів посвідчення подати, що інвалід війни! – зухвало озвався Шпулька. – За півсотні мені яку завгодно липу на Галицькому базарі справлять! Можу й з волості, що – хлібороб від дня народження… Можу з заводу, що – пролетарій і ноги загубив біля машини. Це ж таки правда!

– Ні, Шпулько, коли обиратимемо від домовласників, от тоді твоя кандидатура пройде одною з перших: домовласник, але не буржуй, інвалід і зазнав лиха від іноземного капіталу, – трамвай же був бельгійський…