Розділ «Травень, 2»

– Правда? – перепитав Шпулька, переймаючись довірою.

– Коли неправда, більше мені ніколи грошей не позичиш!

Шпулька вагався. Змінити гнів на милість чи не змінити? Правда, п'ятдесят процентів – зиск неабиякий: не всі ж отакі дурні, як цей пришелепуватий письменник! Шпулька бував по контрамарках і на «Пантері», і на «Брехні» – і прийшов до висновку, що все це ні до чого: сама мерихлюндія.

– То як, Шпулько? Принесе завтра вранці Поля тисячу?

– Аякже! – понуро зиркнув Шпулька. – Так я до вас Полю й пущу. Дівча – молоденьке, недосвідчене, ще зобидите!..

– Ну, що ти, Шпулько! Як же я її можу зобидити?

– Дуже просто! Як зобижають дівчат? Відразу – гарні слова почнете, пообіцяєте щось, а там…

– Фі, Шпулько! Як тобі не соромно? – образився Винниченко. – Таж – маю жінку!

– От-от! Одружені якраз на таке й мастаки! Он у своїх п'єсах чого тільки з дівчатками не робите!..

– Так то ж у п'єсах, то все вигадано, Шпулько!

– Угу! Знаємо! Самі колись ноги мали!..

– Ну, як знаєш! – вдався в образу Винниченко. – Я, звісно, і сам можу підійти. Тільки ж, розумієш, незручно – ще хтось побачить. Ти вклади гроші в конверт, чи що…

Та Шпулька бурчав собі далі, не слухаючи:

– Дівчатко – наївне, погибелі своєї не знає, а чорні душі з того і користуються. – Раптом він перейнявся гнівом. – Та й вони – теж! Ти до неї всією душею і думку гадаєш – чисте воно, як фіалка! А воно зверху – ясочка, а внутрі – кицька напровесні!.. О, он! Дивіться! Глядіть!..

Винниченко повів очима, куди вказував Шпульчин палець.

На другому боці Володимирської, над кафе «Маркіз», на третьому поверсі, вікно було відчинене, але парусинова штора спущена. Кімнату всередині яскраво освітлено, і силуети двох людей відбивались на парусині, як на екрані. Одна тінь була – жіноча, друга – чоловіча. Вони стояли одна проти одної, то зближаючись, то віддаляючись, – проте, можливо, що то тільки колихалась штора під благеньким вітерцем.

– Бачите? – злісно прошипів Шпулька. – Котрий вже день приглядаюсь! Сурйозне таке дівча, в пенсне, на роялі грає. А диви… У, бабське кодло, відьомське!..

Винниченко вийняв записничок і нотував щось на сторінку.

– Що то ви там записуєте? – похмуро поцікавився Шпулька. На дівчину він розгнівався, але й віддавати її не хотів.

– Та то так собі… знадобиться для романа чи п'єси.