Розділ «Травень, 2»

Це був дуже зручний для зустрічей ослінчик. Кущі обступали його з усіх боків – так, що зокола не побачити, хто там сидить; зате крізь листя можна роздивлятись далеко навкруги – по Володимирській та Прорізній, по Золотоворітській та Великій Підвальній. За царського режиму – з огляду на поліцаїв та філерів – це було конче потрібно, та й тепер мало сенс, раз хочеш, щоб тебе не побачили з твоїм співбесідником.

Зодягнутий був Винниченко в чорну «крилатку» – плащ без рукавів, що защіпався на грудях мідним ланцюжком між двох, теж «американського золота», лев'ячих голів з роззявленими пащами.

Такі плащі-пелерини особливо полюбляли ловеласи-зальотники з поштових чиновників, анархісти з аптекарських учнів та гімназисти старших класів, коли ввечері не хотіли потрапити педелеві на очі. Поза тим що був, отже, вельми зручний, плащ цей надавав ще й романтичного вигляду. Коштував він дорого у крамниці Фріда й Сухаренка на Хрещатику, але в кравецькому ательє мадам Дулі на Подолі можна було взяти тільки напрокат.

В руці Винниченко тримав палицю з сталевим набалдашником. Набалдашник зроблено гуцульським топірцем, але прироблено сокирку не до звичайного кийка, а до довгого і гострого леза-стилета, заправленого, як у піхви, в товсту бамбукову трость. Така рапіра, захована у бамбучину, особливо цінилася для самозахисту від злих собак та недобрих людей і була заборонена поліцією, як потаємна холодна зброя для нападу. Правда, ні до рапіри, ані до топірця – ні з метою нападу, ані з метою самозахисту – Винниченкові вдаватись ще не доводилось: у мандрах по злачних місцях Винниченко ніколи не допускав себе до крайностей і завжди завчасно ретирувався. Романтична трость теж була потрібна виключно для умисної картинності: крислатий капелюх, плащ і стилет – якийсь гульвіса-зальотник – маска цілком конспіративна!

Винниченко, отже, сів на давно знайомий ослінчик, на якому колись йому вже не раз доводилось обмірковувати, як розвалити тюрму народів – Російську імперію. Один раз, років з десять тому, зустрічався він тут і з Петлюрою – заклопотаний, де б роздобути грошей для поширення української газети «Рада», бо давні меценати – мільйонер Семиренко та тисячник Чикаленко – вже запросили пардону. Петлюра (псевдо: «Симон Іонін») працював тоді в редакції секретарем, а Винниченко друкував у газеті свої оповідання, дарма що обидва вони були на той час неначе соціал-демократами, а «Рада» – антисоціалістичної орієнтації.

Смеркало. Вздовж Володимирської засвічувались ліхтарі.

Як і завжди під таку годину, у сутінках, Винниченком запанував сумирний настрій.

Був той час, коли всі поспішають додому, до ламп, а на вулицях легким незримим павутинням пливе смуток і, прилипаючи до серця, викликає в ньому щось забуте, жаль за далеким…

Це речення припало Винниченкові до смаку. Він вийняв записничок і занотував: знадобиться! В письменницькому господарстві все стане в пригоді: таке речення можна буде встромити з нагоди вечірнього пейзажу в будь-яку новелу або роман.

Тільки ж – за чим у далекому може бути жаль у нього, у Винниченка? Що забуте викличе в нього солодкий смуток? В минулому і далеко – тільки ж мандри, поневіряння, бездомність…

Винниченко журно зітхнув і потяг в себе аромат літнього надвечір'я. Жасмин ще доквітовував і пахнув солодко-в'ялено, неначе осіннім листом. До цих пахощів в'ялого цвітіння домішувався гіркувато-солодкий, як дим ладану із кадильниці, аромат левкоїв, хвилюючи, як взагалі хвилює юної пори надвечірній смерк.

Чи ж був колись юним і він, Винниченко?

Чи зазнав найдорожчої окраси юнощів – чистого кохання?

Жіноцька стать завжди мала до нього інтерес: письменник, революціонер, нелегальний, гарна статура, французька борідка колечками… Але ж за тими мандрами, конспірацією, бездомністю – тільки випадкові зустрічі, тільки гувернантки та покоївки в домах меценатів, тільки гулящі дівки в мебльованих кімнатах. Дешеві «меблірашки», кухмістерські та бардаки – ось який побут у його смутному далекому. Чисте, світле кохання? Ні, – зім'ята постіль у проститутки… Хай цьому далекому вічне забуття! Тепер він одружений, має і непогану квартиру – на Пушкінській, 20. Та чи надовго це? Хтозна, яка ще чигає мінливість долі. Всякі ще можуть бути злигодні серед революційних бур…

Машинально Винниченко замуркотів собі під ніс – він завжди наспівував у журливому настрої – популярний тоді романс:

Мне все равно: любить иль ненавидеть —

К страданьям я привык давно.

Мне все равно, мне жизнь постыла,

Мне все равно, мне все равно…

Та зразу урвав спересердя: знову вискакує неодмінно російський романс, а не український!