Розділ «Травень, 2»

Ми – гайдамаки, всі ми однакі…

Грушевський утирав носовичком очі й бороду.

Винниченко теж заплакав. За сорок років життя: десять – злиднів, десять – батракування, двадцять – література, підпілля й тюрми, – він ще, мабуть, не зазнавав такої глибокої душевної схвильованості. Майдан перед ним стояв на колінах і співав пісню історичної звитяги: перші лицарі новітнього українського війська присягали на боротьбу.

Але ж присягали – йому! І це особливо хвилювало.

На софіївській дзвіниці вдарили в усі дзвони. Бемкав п'ятисотпудовий бас, бренькали стопудові баритони, видзвонювали лункі тенори й альти, дзвінко і тонко дзеленчали дисканти – як срібні колокольці у бубнах троїстих музик. Весело й урочисто дзвеніло, бриніло, гуло над Софіївським майданом… Тоді дзенькнуло і задзвонило по другий бік площі – на дзвіниці Михайлівського монастиря.

Дядьки – делегати селянського з'їзду – вклякли навколішки і собі.

Винниченко скривився.

Що на присягу вдарить дзвін на історичній Софії, це він знав – проти цього важко було щось заперечити: присяга ж, урочиста хвилина, історична традиція! Але щоб закалатали, як у хресний хід під Великдень, – про таке з архієреєм домовлено не було. Ай-ай-ай! Це вже занадто!

Та поморщитись довелось ще дужче. Брама під софіївською дзвіницею враз широко розчинилась, і з подвір'я Софії з'явився – Боже мій, справжнісінький хресний хід.

З софіївської брами вийшов сам архієрей у повному облаченні, за ним дванадцять протопопів, за ними – сонм дияконів та служок у стихарях. А далі – архієрейський хор. І, вийшовши, хор грянув велеліпно:

Многая, многая літа…

Винниченко зовсім остовпів. Такого він ніяк не сподівався. Цей чортів патлач зараз ще встругне, чого доброго, справжній молебень о ниспосланії… Господи! Що ж воно таке? Він же, Винниченко, – освічений атеїст, а тут – до нього ж – правлять молебень.

Молебень, справді, почався – о ниспосланії, і правив його архієрей українською мовою. Це вперше українська мова залунала з церковного амвона на Україні.

Це був таки історичний факт, – і це трохи потішило Винниченка. Все ж таки, що не кажіть, а релігія – хоча й опіум для народу, але ж – одвічна і щиронародна традиція: тут вже нічого не скажеш…

Винниченко похилив голову і позирав навсібіч спідлоба. Поруч стояв Петлюра, теж, отже, соціал-демократ: стояв, закинувши голову величаво назад і заклавши руку по-наполеонівському за борт френча. З другого боку Грушевський – теж, либонь, атеїст, в кожному разі вже другий місяць член партії соціалістів-революціонерів – заливався слізьми і навіть підспівував: «Подай, Господи; подай, Господи…» Стояли довкола інші члени Центральної Ради – соціал-демократи, соціал-революціонери, навіть бундівці – і нічого: потупили очі, та й вже.

Винниченко позирнув і назад – туди, де згрудились дядьки, делегати селянського з'їзду. Вони теж слухали урочисту відправу на колінах. Щойно сьогодні вранці вони прийняли свої ухвали. Ухвали були такі. Признати єдиною владою на Україні – Центральну Раду. Домагатися, щоб визнав її українською владою і Тимчасовий уряд. Оголосити президію селянського з'їзду – «Українською радою селянських депутатів»… Адже в Петрограді щойно теж відбувся всеросійський з'їзд селян і обрав з-поміж себе «Всероссийский совет крестьянских депутатов». Ухвалили доручити Раді селянських депутатів разом із Центральною Радою домогтися здійснення гасла: українська земля – українським селянам. А Установчі збори нехай вже вирішать – коли і яким способом здійснити розподіл поміщицької землі. Після того обрано й представників – на поповнення селянами-хліборобами складу Центральної Ради… Тепер, по трудах праведних, делегати молились – на чудовому, урочистому молебні, на якому їм ще ніколи не доводилось молитись. Молились о ниспосланії та дарованії: щоб Господь Бог подав виконання їх ухвалам, щоб ниспослав здійснення їхніх одвічних прагнень, щоб дарував володіння землею, земелькою, матінкою-землицею – по змозі й по потребі.

– Дрібнобуржуазна стихія! – констатував Винниченко. – Морок одвічних власницьких поривань селюка, молох жадоби землевласництва – прямісінький шлях у сільського глитая!

Ні, ні! Він, Винниченко, – за життя без хлопа і пана! Без пана і хлопа! Тільки це гасло було слушне за часів Хмельниччини, а нині, в вік капіталізму, на часі інше: за гегемонію пролетаріату!..

І Винниченко вже вирішив: Центральну Раду треба негайно демократизувати. Завтра ж він скличе лідерів української соціал-демократії: треба зібрати «Робітничий з'їзд», як-от цей селянський. З'їзд – українських пролетарів. Точніше – пролетарів-українців, а не росіян. Цей з'їзд теж добере депутатів. Центральна Рада, таким чином, пролетаризується. І тоді – хай тоді відступиться ця дрібнобуржуазна, власницька стихія…

7