Розділ «Травень, 2»

Попереду – в довгополому літньому макінтоші, на взірець посесорського «пильника», – віючи білою бородою, дріботів, злегка підскакуючи за широким маршовим кроком колони, голова Центральної Ради – сам професор Грушевський.

Обабіч, відступивши крок, йшли Винниченко з Петлюрою.

Винниченко – в елегантному сірому фланельовому костюмі та сірому ж, шовковому з муаровою стрічкою, «котелку».

Петлюра – в кашкеті «керенка» та френчі з слідами щойно зрізаних погонів.

Трохи позаду, відступивши ще три кроки, – завжди до послуг, – крокувала в своїй австрійській тужурці особиста секретарка голови Центральної Ради, хорунжий австрійської армії панна Софія Галечко.

Після того несли великий жовто-блакитний стяг із написом «Спогадаймо славну смерть лицарства-козацтва, щоб не втратить марно нам свойого юнацтва». Двоє прапорщиків – один безусий, другий з бородою, обидва з оголеними шаблями, – карбували церемоніальний крок, ескортуючи перший військовий прапор відроджуваного українського війська. За прапором виступали чітким ладом – по шістнадцять в ряд – делегати військового з'їзду: сорок один ряд, сорок другий – неповний.

Полковник Капкан блиснув шаблею вгору – і три з половиною тисячі козацьких горлянок, як випал з гаківниць, гримнули – «слава!» Полковник змахнув шаблею тричі – і вигук «слава» перекотився майданом з краю в край три рази.

Козаки змовкли, але вигук «слава» не вщух: гукали з тротуарів, де під жовто-блакитними прапорами скупчилося повно народу: «просвіти», українські клуби, українізовані гімназії, українські скаути, просто – перехожі. Гукнули «славу» й дядьки, делегати селянського з'їзду.

Вітальні вигуки котились та перекочувались – аж доки весь військовий з'їзд вишикувався навпроти полку, під пам'ятником бронзового гетьмана. Грушевський, Винниченко й Петлюра зійшли на горішню приступку, на нижніх згрудились члени Центральної Ради та щойно обраного УГеВеКа.

Полковник Капкан ще раз блиснув шаблею – оркестр ту ж мить змовк – і голова Центральної Ради почав промову.

Промова Грушевського була таки довгенька – обсягом академічної лекції в університеті, і в коротких рисах викладала історію українського козацтва. Чути її далі двадцяти кроків не було, бо професор звик промовляти в аудиторії з відповідними акустичними пристроями. Та на кінець Грушевський вигукнув щось і вказав рукою вперед – точнісінько, як бронзовий гетьман вказував булавою – і тут трапилось непорозуміння. Дарма що полковник Капкан подав шаблею знак «на голос», козаки не відгукнулись «славою» – сплеснуло лише кілька окремих вигуків. Справа в тому, що Хмельницький вказував булавою на північ – закликаючи на єднання з Росією, а Грушевський вказав зовсім у протилежний бік, кудись аж на південний захід, – на Галичину, закликаючи здійснити соборність. Та на південному заході був якраз фронт, і козакам впало в голову, чи не на війну знову, в окопи, закликає їх сивибородий дідусь, – вигук «слава» застряв їм у горлянці.

Тоді висунувся наперед Петлюра з прапором у руці.

І тут трапився другий інцидент.

Тільки з'явився Петлюра високо на приступці – так що його стало видно всім і з усіх боків, – раптом звідкілясь з тротуару розітнувся одчайдушний дівочий крик:

– Сьома! Душогуб!

То Поля Каракута, чарівниця з Шулявки, потрапила з усім народом на видовище на майдан і – от уже скільки днів побивавшися за збіглим коханцем – раптом уздріла його перед собою в усій красі. Трагедії одна за одною били її молоде дівоче життя: звів офіцер-аристократ, тепер покинув і «земгусар».

Петлюра мерщій загукав що мав сили. Голос він умів видобути з себе гучний – готовано ж для читання з амвона. Читав він резолюцію військового з'їзду.

В резолюції було три пункти.

Перший – про відношення до центральної влади, Тимчасового уряду та Петроградської Ради депутатів: в інтересах знайдення спільної платформи та можливості спільних дій України й Росії вимагати негайного проголошення національно-територіальної автономії України.

Другий – про війну: війну в цей момент розглядати як оборону свободи, захист революції, відстоювання визвольних прагнень нації.