Розділ «Травень, 2»

Всі вражено подивились на Горовиця. Він стояв, нервово обсмикуючи на собі студентську тужурку.

– Що з того? – здивувався П'ятаков. – Дивно чути таке від інтернаціоналіста! Я – росіянин, Бош – німкеня, ти – єврей, Затонський – малорос, тобто, українець. Що ж з того? Революціонер не має ні батьківщини, ні нації.

– До чого тут інтернаціоналізм? – В голосі Горовиця звучала справжня мука. – Партії невигідно, коли провокатори починають шпигати, що більшовизм – єврейська витівка!

– Ну що ти, Сашо! – загули всі. – Ти не правий!

– Товаришу Горовиць! – повчально сказав П'ятаков. – Те, що ти сказав, я кваліфікую як інтелігентську відрижку і вважаю ознакою недостатньої ще більшовицької загартованості. Ми повинні стояти вище національних і расових забобонів.

– Я з цим згодний, але ж обиватель не стоїть вище. А саме серед обивателя треба вести пропаганду.

– От бачиш, – замирливо мовив П'ятаков, – ти сам згодний. А раз так, то я вважаю розмову вичерпаною: ти – знову не правий, і ми тебе знову поправили.

Саша Горовиць був у комітеті з «п'ятаковців»: підтримував «платформу» П'ятакова проти ленінських «Квітневих тез». Та після Квітневої конференції, разом з Бош, змінив свої позиції – і цього П'ятаков не міг йому простити: суперечки між ними виникали чимраз частіше.

П'ятаков пішов далі:

– Тобі, Штерн, пропаганда серед дівчат – на курсах, в консерваторії, взагалі…

Лія хмикнула:

– Звичайно, раз жінка, то – серед жінок!

– А ти що думала? Жінці легше повести роботу серед жінок. Хіба ти не згодна?

– Не згодна! Але доручення комітету виконаю.

– Прекрасно! Тобі, Леоніде, – звернувся П'ятаков до брата, – звичайно, військова периферія…

Леонід і досі був у військовій одежі: закон дозволяв демобілізованим доношувати форму. Як і завжди, Леонід дивився на брата так, ніби тільки чекав, щоб кинутись у непримиренну суперечку. Але на цей раз він нічого не заперечив.

Юрій П'ятаков додав ще:

– Це військові училища та школи прапорщиків: людина, що два роки пробула на фронті, знайде до їх серця дорогу!

– Думаю, що так, – погодився Леонід.

– Тебе, Гамарник, доведеться віддати товаришці Бош, в розпорядження обласного комітету, для роботи серед провінціальної інтелігенції: учителі, лікарі, агрономи, службовці цукроварень… – Він раптом посміхнувся: посмішка була несподівана на його суворому, вічно зосередженому обличчі. – У тебе така розкішна борода, що вона підмете тобі стежку навіть до директорів провінціальних гімназій.