Розділ «Травень, 2»

– Який гарний вечір!

Вечір і справді був чудовий. Сонце щойно сіло, за кучугурами каштанових крон понад бульваром високо стояв золотисто-рожевий небозвід: на суху погоду – саме вистоюватись житам. День вже закінчився, але й вечір ще не прийшов: гайвороння кружляло над гніздами у високих тополях понад тротуаром і знімало оглушний гомін. Повітря було насичене літньою спекою, але й надвечірня вільгота вже пронизувала його. Вечірні квіти ще пахли несміливо, але від газонів скверу здіймався вже запаморочливий дух ситої, розніженої за гарячий день землі. Жита – поза містом, на полях, в селі, – вже, мабуть, половіли. Легко зітхається такої пори.

Із замріяння вивів іронічний голос П'ятакова:

– Ти оце й хотів довести до мого відома, що вечір гарний? Пробач, але на це в мене не буде часу…

Затонський одірвався від втішного споглядання.

– Ні. Я, власне, – про бороду…

– Що? – не зрозумів П'ятаков і розсердився: якийсь недоречний жарт! – Яка борода? Про що ти говориш?

– Ти, Юрію, сказав, що мені, відповідно до моєї бороди, приділено повести роботу серед усіх інших у Києві борід, і обмовився – тільки без бороди Грушевського. Я не згоден з тобою, Юрію: борода Грушевського – дуже довга, і за нею стоїть дуже складне питання – національне питання! От сьогодні, на військовому з'їзді, який скликала Центральна Рада, вирішується питання утворення української армії.

П'ятаков сердито урвав:

– Це – контрреволюція!

– Очевидно, – спокійно погодився Затонський. – Тим паче, ми, більшовики, повинні звертати на це увагу. Вони, розумієш, співають «Ще не вмерла», а ми – мовчимо!

– Слухай! – знову роздратовано урвав П'ятаков. – Я не розумію тебе. Ти дозволяєш собі абсолютну недисциплінованість! То на вузькій інструктивній нараді зовсім недоречно завів про селянське питання. Тепер – теж не засідання комітету – заводиш про питання національне! Скільки ж у тебе ще різних питань, які ти вважаєш можливим дебатувати так неорганізовано?

Затонський не реагував на роздратованість П'ятакова. З своєю страшною бородою він виглядав дуже войовничо, але насправді був вдачі напрочуд згідливої.

– Якраз через надто щільний зв'язок між цими двома питаннями і важко розглядати кожне окремо. Але ж ми зовсім відмахнулись від них і тим самим штовхаємо село просто в обійми націоналістів…

П'ятаков гнівно поглянув на Затонського:

– Ну, знаєш, це занадто! А втім, мою думку ти знаєш: я вже неодноразово висловлював її. – Він заговорив менторським тоном. – Я ще можу погодитися з тим, що до революції національні рухи в Росії відігравали певне революційне значення. Навіть справа буржуазного самовизначення України, за тих умов, була спрямована на зруйнування царської тюрми народів. Але, Володимире, друже мій, треба ж бути діалектиком! Нині, коли перед нами – широкий шлях до пролетарської революції в цілому світі, всі ці національні проблеми тільки в'яжуть руки пролетарям, для яких нема і не повинно бути батьківщини! Хіба ти не згодний?

– Згодний, – знову погодився Затонський. – В'яжуть руки. Отже, й треба пролетаріатові розв'язати руки. Тобто щоб пролетаріат вирішив ці проблеми! Національний рух, якщо на чолі його стане пролетаріат і поведе за собою село, відіграє революційне значення…

П'ятаков аж сахнувся.

– Ну, знаєш! Знаєш… ти, ти… Ти – націоналіст, Затонський! – Він майже закричав; по вулиці йшли люди, але ж тепер був час легальний, і ховатися з своїми пристрастями не було підстав. – Я ставитиму про тебе питання на комітеті!

Затонський і на це реагував спокійно: