Розділ «Травень, 2»

А втім, справа була і справді надзвичайно важлива – така, що мала ту ж мить замирити обох проводирів національного життя, якщо вони справді вважали себе проводирями.

Річ у тому, що зовсім неждано прибув до Києва французький міністр Альбер Тома, який от уже другий місяць об'їздив російські фронти, намовляючи солдатів російської армії воювати до переможного кінця. Прибувши з Південно-Західного фронту, Тома простісінько з поїзда прослідував у зал Купецького зібрання, де «Викорого» – «Виконавчий комітет ради об'єднаних громадських організацій» міста – влаштував урочистий мітинг з нагоди прибуття високого представника держави – союзниці у війні, ще й – лідера французької соціалістичної партії та члена Другого соціалістичного Інтернаціоналу.

Сумніву ніякого не було, що й Центральна Рада теж повинна вітати таку високу особу. Цього вимагав престиж, цього потребували самі інтереси справи: так же потрібно було, щоб вільна Франція сприяла утвердженню української державності, щоб поклопоталася за це перед всеросійським Тимчасовим урядом!

– Словом, ви мене розумієте, любий Володимире Кириловичу! – жарко шепотів Грушевський. – Я, як головуючий, мушу залишитись тут. Крім того, ви ж знаєте, я вже мав розмову з мсьє Енно, представником самого президента Франції, і було б неполітично вітати мені, бо ж Пуанкаре – радикал, а мсьє Тома – соціаліст: хтозна, які там між ними взаємини? А ви – теж соціаліст. Кому ж, як не вам, лідерові української соціал-демократії, вітати пана-товариша Альбера Тома?

Винниченко був з цим цілковито згодний: звичайно, йому, не Грушевському ж – цьому «теж соціалісту» від понеділка на тому тижні!

– Ідіть, спішіть, біжіть, дорогенький Володимире Кириловичу! Паняйте моєю бричкою – до Купецького не близький світ.

Винниченко похапцем підхопився. Тоді поволі, поважно вийшов геть.

5

Була щойно сьома година, і точно о сьомій, – як і щодня, – відбувалась чергова інструктивна нарада групи товаришів при міському комітеті більшовиків.

Голова київської організації Юрій П'ятаков був людиною акуратною, пунктуальною, педантичною, Можливо, коли б він не став революціонером-професіоналом, а пішов би за своїм фахом інженера, то був би з нього добрий директор-адміністратор першого-ліпшого заводу. Ніщо – ніяка подія – не могло змінити раз і назавжди встановленого регламенту. Здавалося, – коли б пів на сьому сталася світова революція, до якої так прагнув Юрій П'ятаков, однаково чергова інструктивна нарада відбулася б точно, а вже тоді – прямо з наради – П'ятаков рушив би «раздувать мировой пожар».

Сьогодні на нараду зібрано лише невеличку групу з студентів-більшовиків – універсантів, політехніків, Комерційного інституту і викладача політехнікуму Володимира Затонського. Та, звісно, не академічні питання мала дебатувати нарада.

Кілька студентів – то й були, власне, чи не всі інтелігентні сили, які мала попервах більшовицька організація в місті, – а мова на нараді мала йти якраз про роботу серед інтелігенції.

Інтелігенція в Києві – як, проте, мабуть, і скрізь – ставилась до більшовиків насторожено, здебільшого – негативно і додержувала неприхильного нейтралітету в суперечках між більшовиками та меншовиками: більшовицької програми київські інтелігенти здебільшого просто не знали або чули про неї тільки з вуст меншовицьких дискусіонерів. Більшовикам потрібно було, щоб і в інтелігентних колах забриніло слово більшовицької правди.

П'ятаков почав просто з розподілу точних функцій.

– Ти, Довнаре, залишаєшся і надалі керівником всієї студентської групи, але маєш і особливе завдання: мусиш діяти серед тих кіл, які гуртуються довкола твого батька.

– Гаразд! – відповів юнак з серйозним виразом обличчя, але такий юний, що студентська тужурка на його плечах здавалась позиченою в старшого брата. – Робитиму, що зумію.

Керівник студентської групи в київській організації більшовиків Довнар-Запольський був сином директора Київського комерційного інституту, а нині ще й члена Тимчасового бюро по перегляду російсько-німецьких торговельно-промислових договорів. Ліберал-професор був популярний серед широких кіл київської інтелігенції, і дім його на Фундуклеївській, 42, був своєрідним політичним салоном: там завжди збиралась професура, літератори, журналісти. Саме в ці кола скеровував головний удар для здобуття громадської опінії П'ятаков.

– Мусиш зуміти все! – категорично мовив П'ятаков, суворо поглянувши крізь скельця пенсне на молодика перед ним. – Раз ти – більшовик, і раз партія це тобі доручає.

– Добре! – сказав хлопець і почервонів. Тепер стало видно, що йому й справді років двадцять.

Суворий крізь пенсне погляд П'ятакова спинився на студенті-універсанті Картвелішвілі.