Розділ «Травень, 2»

Вони б тупцювали так до вечора – всі члени президії чекали позаду них, та справу порятував Петлюра.

Він підхопив обох за талії, шепнув праворуч «дорогий пане голово, любий наш провідцю!» – ліворуч: «дорогий товаришу, любий наш лідере!» – і повів відразу обох через поріг: двері були достатньо широкі, щоб пройти всім трьом.

Люто бурмочачи собі під ніс слова на адресу супротивника, Грушевський і Винниченко таки переступили поріг:

– Полішинель! – пирхав Винниченко.

– Кирпатий Мефістофель! – пирхав Грушевський. Він був проти публікації «чергової порнографії», романа «Записки кирпатого Мефістофеля», про що й записав свою осібну думку в редакції ЛНВ.

Вони вийшли на кін усі втрьох, дружно обнявшись, – наче символ міцного братерства, і гучні оплески та вигуки «віват» зустріли провідну трійцю з лав українського лицарства.

Сідаючи, вони ще бубоніли щось, кожний собі під ніс.

Наминаючи бороду, Грушевський бубонів, що колись таки дасть одкоша цьому брандахлистові-сексуалістові.

Винниченко не висловлював ніяких погроз чи нахвалянь, тільки муркотів романс Глінки на слова Кукольника:

Уймитесь, волнения, страсти…

Така вже була в нього звичка: роздосадуваний будь-чим, він завжди починав наспівувати.

Та зразу ж він і урвав себе: як завжди в таких випадках, на пам'ять приходили чомусь російські романси, і було це, певна річ, ніяк не національно. Чортихнувшися, він мерщій замуркотів іншої:

Коли розлучаються двоє…

Він був роздосадуваний вкрай: ще цей Петлюра випинається перед очі! Петлюри Винниченко недолюблював – за його вдавання з себе якогось загадкового кобищанського Гамлета. Поява Петлюри на з'їзді взагалі видалась йому підозрілою: в записах мандатної комісії Петлюра показав себе членом партії українських соціал-демократів, а після дев'ятсот п'ятого року, коли їм довелось якийсь час працювати разом, Петлюра – це Винниченкові було достеменно відомо – зв'язки з партією порвав, цілковито легалізувався і видавав у Москві проросійський журнальчик з закликами до українців воювати за «єдиную и неделимую» Росію. І як він пропхався сюди – від цілого фронту – проноза, пройда, пройдисвіт? От з якими людьми – людинками, людцями – доводиться будувати Україну!..

І взагалі Винниченкові було кисло на душі.

І, як завжди в таку хвилину, на нього нахлинули жалісні ремінісценції та стало шкода себе самого.

Отаке його безталання! Змалку – нужда і нужа: злиденне дитинство, безрадісна юність, бідність і поневіряння, неспинна виснажлива праця. Малолітній пастушок у своєму селі, волоцюга-заробітчанин по наймах – у полі, при машині або в крамниці на побігеньках. І знову на побігеньках – дрібним репортером у найдрібніших газетках: журналізм останнього пошибу! Нарешті, література! Дні і ночі над папером з пером у руці: десятки аркушів щорічно – продуктивність більша, ніж у будь-кого! Хіба що один Достоєвський спромогався писати швидше та більше… І за таку надмірну, невропатологічну працю – завжди тільки образа і кошики, образливі копійки, милостиня з ласки меценатів національного життя. Ні слави, ні хліба, самі сльози, – хіба не потягне в російську літературу, якщо тебе там признають? А цей скаредний буржуа, цей домовласник національної справи, експлуататор українського відродження, ще сміє тобі колоти очі!

Винниченко з ненавистю позирнув через плече на Грушевського. І зразу відсахнувся, бо борода Грушевського – вже не фігурально, а зовсім натурально – наколола йому очі: Грушевський саме в цю секунду нахилився близько до нього. Софія Галечко, зайшовши в президію, допіру щось сказала йому на вухо, і тепер губатий Грушевський плямкав своїми варгами, шукаючи вухо Винниченка:

– Володимире Кириловичу! – шепотів Грушевський. – Голубе мій!..

Він шепотав мило й лагідно, зовсім по-дружньому, неначе ніякої сварки між ними зовсім і не було.