Розділ «Травень, 2»

Але тільки Винниченко зосередився, ізолювавшись від усього, що відбувалось довкола, – зовсім сторонні думки враз затопили його, так би мовити, зсередини. Винниченко був письменник – письменник насамперед і передусім, – і тому, коли задумувався, то мимоволі линув думками тільки до своїх творчих проблем, дилем і філософем. Його муляв зараз новий літературний сюжет. І доки не виплутається він із складної, суперечливої літературної ломиголовки, годі й сподіватися на якісь інші думки. Сюжет, на думку Винниченка, був зовсім новою інтерпретацією вічної колізії кохання і зради. Вона і він. Вона зраджує його, він зраджує її. А їхні партнери по зраді – теж перебувають між собою в любовному зв'язку, отже, теж зраджують одне одного. Як така колізія виглядатиме з погляду «чесності з собою» – цієї альфи і омеги, виробленої ним, тільки ним, Винниченком, концепції моральності? «Чесність з собою» – це, власне, і є нова мораль, ключ до перетворення людини, а з тим і цілого суспільства… Революція в самій людині!

Революція! Це слово не було для Винниченка тільки словом. Хіба це не він, не Винниченко, селюк, мужик походженням, – у своїх заробітчанських поневіряннях, на випадкових роботах у казані міського, урбанічного життя, – подолав свій потяг до дрібновласницьких ідеалів? Хіба це не він – нехай не першим, одначе одним із перших в українському національному підпіллі – збагнув прогресивну роль робітничого класу і на Україні, дарма що країні, в основному, селянській?

Він став навіть революціонером-професіоналом. Ця професія визначила і цілий напрям його життя, і весь нелюдський його побут: бездомний, бродячий, вічно конспіративний – вельми трудний і вже таки добре остогидлий, коли, звичайно, бути чесним з самим собою…

Втім, з погляду чесності з собою, ота колізія «він – вона – вони» зовсім ясна. Якщо в комбінації «він – вона – вони» кожне знає ціну своєму вчинкові і щиро признається собі самому, що воно – мерзотник, то тим самим перед самим собою воно – чесне. Коли ж кожне ховатиметься перед самим собою, брехатиме собі, добиратиме якихось моральних виправдань, – тоді інша річ: тоді – всі вони безчесні й аморальні, хоч би й були, кожний окремо, людьми чистої, чесної душі. Таким чином, і виходить, що найбільш чесні та моральні люди – це люди безчесні й аморальні. А люди чесні та моральні якраз і будуть – безчесними та аморальними. От як воно виходить! Га?…

Дійшовши, таким чином, абсолютної ясності в цій плутанині і зразу знову заплутавшись, Винниченко трусонув головою – як це робив завжди, коли хотів відігнати геть докучливі думки, наче ставив після цього періоду думання крапку, – і на мить прислухався до того, що говорено з трибуни.

Промовці виходили один за одним – представники партії есерів, соціал-демократів, соціал-федералістів або й позапартійні – і в своїх висловлюваннях були напрочуд одностайні. Вони вимагали повного і всебічного визволення українського народу. І вони запитували – як же це здійснити?

Винниченко захвилювався. Мова була про те, що хвилювало його ціле життя. Раси, нації та класи! Запитань було безліч, але відповідь він знаходив тільки одну. Погляньте на історію середніх та нових віків. Рим, романські народи, бритти і сакси, нарешті – німці, та і всі інші слов'янські народи, – тільки державність гарантувала їм знищення дискримінації, визволення, самостійність. Історія не зробить винятку і для українців. Для українського народу теж треба створити державність, а тоді вже – там, усередині власної держави, – і вирішувати та впорядковувати всі інші питання: земля, робітничий клас, принципи парламентаризму тощо. Але держава – насамперед!

Держава!

Але ж ці безусі чи й бородаті неофіти, запалені ідеєю визволити свою націю, бачили тільки один шлях здобуття державності. Прапорщики і «вольнопери» – учителі, агрономи, гімназисти й семінаристи, яким війна дала в руки зброю, – вже зрозуміли її силу та сенс і тому закінчували свої виступи один в один тільки так:

– Негайно утворити армію – мільйон багнетів для початку!

Армія!

Винниченко захвилювався ще дужче. Мілітаризм він засуджував категорично. Війну – як спосіб вирішення міждержавних конфліктів – заперечував принципіально. А зброя – всі ті гармати, кулемети, бомби й пістолети – були йому тільки огидні. Він завжди стояв на тому, що всі незлагоди слід вирішити тільки шляхом демократичного парламентаризму!

Але ж, у даному разі, мова – не про міждержавні конфлікти. Українську державність ще треба вибороти. Хіба росіянам, які ніколи за всю свою історію не знали національного гніту, зрозуміти, що то є – страждання поневоленої нації? І хіба Тимчасовому урядові – спадкоємцеві російської великодержавності – втлумачиш, що й українцям, як і росіянам, хочеться бути незалежними? Для них це означає, насамперед, відпадання чверті населення держави – на найбільш родючих землях, ще й з найбагатшими покладами різних копалин у землі.

Нічого не поробиш: гарантувати державність, справді, можливо лише збройною силою… Го-го! Мільйонна армія – як кажуть ці молодики – це таки аргумент! Українська мільйонна армія вже зуміє повести розмову з російськими великодержавниками – будьте спокійні!

Тільки ж не можна ставити питання так, як ставлять його ці заражені ідеологією російського чорносотенства поповичі та семінаристи. Ну, навіщо такий шовінізм: «геть кацапів!»? Можна ж сказати – «геть московську пресію!» Навіщо передчасний сепаратизм? Адже за обставин двовладдя в Росії, чвар поміж Тимчасовим урядом і Радою депутатів – українська демократія завжди може мати підтримку від демократії російської. Душа з душею гомонить, і люди одного класу завжди між собою порозуміються – український пролетаріат з російським пролетаріатом!

От він, Винниченко, зараз вийде і про все це скаже.

– Михаиле Сергійовичу! – схилився Винниченко до Грушевського. – Прошу вас ласкаво: позачергове слово – мені.

І, сказавши це, Винниченко враз заспокоївся. Він вийде зараз на трибуну і скаже таке:

– Товариші! Революцію зробили робітники і селяни, і тільки завдяки трудящим шарам населення всієї країни ми, українці, дістали змогу творити нині наше нове життя. Україну гнітив не російський народ, а російський великодержавний уряд – царі, капіталісти, поміщики, буржуазія. Тому в нашій боротьбі не годиться нам, українському народові, поривати з нашим союзником – російською демократією. Тільки інтернаціональна єдність трудящих може забезпечити нам перемогу в боротьбі за наше національне та соціальне визволення. Не нехтуймо й тим, що в результаті невблаганного історичного процесу Україна нині зв'язана з російською державою і політичними і економічними узами. Якщо нинішня російська влада – Тимчасовий уряд міністрів-капіталістів – не бажає задовольняти наші справедливі визвольні вимоги, то з своїми домаганнями ми завжди маємо змогу – і повинні – апелювати до другого органу влади в революційній Росії, до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. В силі трудящих – сила революції, і сила ця буде більшою, якщо ми, українська демократія, будемо самі підтримувати владу російської демократії. Отже, геть потворний шовінізм, геть шкідливий сепаратизм, – не кидаймо необачно іскру туди, де може виникнути пожежа! Хай в нашій визвольній боротьбі живуть принципи демократії та інтернаціоналізму, товариші!

Попередній оратор скінчив, слово надано Винниченкові.