Розділ «Травень, 2»

Винниченко підхопився з стільця, непомітно перевірив, чи застебнуті всі ґудзики на штанах, підкрутив колечка французької борідки, вийшов на трибуну і сказав:

– Панове! Не будемо затуляти очей на те, що поміж наших людей поширена нині думка, що революцію зробили робітники та селяни, і тільки завдяки перемогам російського пролетаріату дістали й ми змогу творити наше нове життя. Доводять також, що на протязі трьох віків Україну гнітив не російський народ, а тільки московський уряд, тільки російські царі, поміщики, капіталісти та буржуї. Тим-то й говорять, що не годиться нам, українському народові, поривати з російською демократією, бо, мовляв, тільки інтернаціональна єдність трудящих може забезпечити нам і соціальне і національне визволення, та й взагалі Україна – в результаті невблаганного історичного процесу – стала пов'язана з Росією і політичними й економічними узами… Панове! Економічні узи з Росією завжди були для України тільки кабалою, бо запроваджували на Україні колоніальний режим, а узи політичні завжди штовхали наш український народ лише на оборону інтересів великоросійської держави – всупереч і на шкоду національним інтересам українців. Недалекоглядні люди, коли не сказати гірше – людці, кажуть тепер: якщо домагань українства не хоче задовольнити центральна російська влада, Тимчасовий уряд, то українці повинні апелювати до Ради депутатів, яка виражає інтереси трудящих. Але ж панове! Петроградська Рада – це ж тільки другий, антагоністичний до Тимчасового уряду, претендент на централізовану російську владу, який завжди пильнуватиме своїх специфічних російських інтересів – не етнографічно «великоруських», а політично – великодержавних! Отже, до революції ми мали традиційний російський білий імперіалізм, тепер, після революції, над нами зависає загроза нового російського імперіалізму – червоного!

Залом перебіг шелест, кілька голосів гукнули слова протесту – на фронті вони билися і гинули поруч, українець і росіянин; але з інших кутків на них зашикали, сплеснули оплески.

– Ми, панове, звичайно, не збираємось іти на багнет проти російської демократії, але ж ми не повинні й допустити, щоб російська демократія пішла на багнет проти нас. Тільки зіпершись на свої багнети, ми можемо провадити розмови з центральною російською владою, яка б вона не була, – в одній іпостасі чи в двох. На теренах колишньої Російської імперії тепер двовладдя, але це двовладдя – єдиноутробне – російське, великодержавне! Хай живе українська армія – мільйон багнетів для початку!

Вигуки «хай живе» вкрили цей заклик. Цілком задоволений з такого успіху, Винниченко сів на своє місце.

Звичайно, він усвідомлював, що десять хвилин тому збирався сказати зовсім інше, протилежне, і – об'єктивно – він мусив признати, що це… дещо несподівано. Одначе – суб'єктивно – як спеціаліст у справі самоаналізу – Винниченко розумів себе: в цьому була сакраментальна химерність видатної людської натури – хочеш одного, а робиш навпаки. Треба лише бути чесним з собою і визнавати перед самим собою всі вади твоєї особи, як неповторного індивідуума. Якщо ти об'єктивно признаєшся собі самому, що ти – мерзотник, то ти, хоча й мерзотник, але перед самим собою – чесний. А раз ти – чесний, то й мерзенний вчинок твій суб'єктивно буде… чесним. Цієї, винниченківської, філософії він, Винниченко, нізащо й ніколи – чуєте, ніколи, аж до смерті, – не зречеться! А головне, – політика: треба ж будувати державу. Отже, українські національні почуття вигідно спрямувати проти російських національних почуттів, власне – традиційного російського великодержавництва…

А втім, сівши на своє місце після промови, Винниченко зразу про неї й забув – інші думки вже запанували ним цілковито, йому б треба мерщій додому: вдома на столі чекала на нього невідкладна коректура! Після довгої перерви починає знову виходити в світ журнал «Літературно-науковий вісник» – вже не у Львові, а в Києві – і в першому ж зошитові відроджуваного журналу – Річник XVIII, том LXVII, книжка І, липень, – він починає публікацію свого нового романа «Записки кирпатого Мефістофеля»…

Після виступу Винниченка зал так немовчно гув, не звертаючи уваги на дзвоник головуючого, що Софія Галечко вимушена була подати електричним світлом сигнал до перерви. Збуджені делегати потовпились у фойє, де містився загальний буфет, – сперечатися, а члени президії пішли за лаштунки, де стараннями Галечко був улаштований спеціальний буфетик для лідерів та вождів.

4

Коли Винниченко ввійшов у буфет, Грушевський жував бутерброд з кав'яром, а другий – з шинкою – тримав у руці напоготові. Та побачивши Винниченка, він, – дожовуючи один та розмахуючи другим, – зразу кинувся до нього. Заміри його були виразно агресивні.

– Пане-добродію! – зашипів він. – Я відмовляюся вас розуміти! Ви чините неполітично! Не в інтересах нашої справи!

Винниченко змушений був трохи відхилитись, бо Грушевський віяв йому бородою просто в лице.

– Ви, пане-добродію, – репетував Грушевський, – почали «за здравіє», але закінчили «за упокой»! Не можу, звісно, не погодитись із справедливістю вашого тезису про гноблення української нації царським режимом та з дотепністю вашого антитезису про загрозу такого ж гноблення з боку революційного російського режиму. Але ж, прошу вас, мій пане-добродію, хоч я й цілковито поділяю ваш заклик супроти Ради депутатів, та вашим закликом супроти Тимчасового уряду ви провокуєте конфлікт поміж українством і центральною владою, нехай і російською, яка, проте, цілковито виповідає нашу платформу в частині соціальних реформ! Звичайно, ви, як соціал-демократ, ображені, що не соціал-демократія стоїть на чолі Тимчасового уряду і…

Грушевський ковтнув останній кавалочок бутерброда з шинкою, і це дало змогу Винниченкові урвати нестримну зливу його слів.

– Даруйте, шановний Михаиле Сергійовичу, – як міг, лагідно промовив Винниченко, – я вас також не зовсім розумію…

– А я вас зовсім і ніколи не міг зрозуміти, шановний пане!

Винниченко потис плечима і промовив ухильно:

– За довгі роки, що ми перебуваємо в доброму знайомстві, Михаиле Сергійовичу, нам доводилося вже не раз сперечатись…

– Не раз! – зойкнув Грушевський. – Щоразу! Завжди!

– Якщо ви, Михаиле Сергійовичу, маєте на увазі наші з вами суперечки з приводу літературних робіт, – зразу відгукнувся Винниченко, вже без лагідних тонів у мові, – то, справді, не можу пригадати такого випадку, щоб ваші погляди на мій літературний сюжет…