Розділ «Травень»

– Сволота! – аж скрикує Дем'ян – з подивом, з обуренням, з відчаєм. – Ми ж вийшли! Ах, яка сволота!

– Ні! Пшепрашам! – люто гукає Дзевалтовський. – Сволота – ми! Бо дали себе піддурити цьому французькому провокаторові! Рішення було: держати позиції і не наступати! Кавкорпус твердо держить солдатське слово! А ми пустили слину на радість цьому соціал-зрадникові! Кость слоньова! Тепер – вночі відходити всім назад…

– Вночі! – сплескує руками Дем'ян. – До ночі там не залишиться жодного! Сімдесят два, тридцятеро ранених! Це ж не те, що я сам – в одиночку. Жоден не пройде…

Дзевалтовський понуро мовчить. Дем'ян має рацію.

– Що ж робити? – вже шепоче Дем'ян: від хвилювання та горя він позбувся голосу.

Дзевалтовський не відповідає. Виходу нема. І порадитись ні з ким. А так же потрібна чиясь порада! Військові спеціалісти вже порадили: хай гине рота, щоб не ставити під удар цілий фронт.

Вони стоять у кущах ліщини, височенні стрункі граби здіймаються над ними густою стіною. Там, угорі, в небі, – яскравий сонячний літній день. А тут, у затінку, – прохолода і з глибокого річища гірського потоку пахне водою. За лісом, за висоткою 197, раз по раз, але не часто, стугонять вибухи: німецька артилерія б'є ритмічно і спроквола – тільки б держати смертне поле – смертним. Інколи гуркотить кулемет, він провіває залізом по квадратах між вогненними стовпами вибухів. Людська вервечка плине повз Дем'яна з Дзевалтовським, плине неспинно – снотворним ритмом одноманітності…

Може, спинити цей потік поживи для черева війни? Ні, цим не врятувати роти! Німець же рине тоді сюди, як у тиху протоку, змиє злощасну роту з свого шляху, і разом з ротою буде поглинуто полк, дивізію, корпус, фронт… Не сто двадцять чоловіка, а може, сто двадцять тисяч людей!

– Що це в тебе? – питає Дзевалтовський, киваючи в задумі на праву Дем'янову руку. – Донесення, чи що?

В правій руці Дем'ян жмакає папірець. То його лист – так і не прочитаний, ще навіть невідомо, ким і написаний.

Дем'ян байдуже – байдуже до всього на світі, крім долі своєї роти, – махає рукою:

– Ат! Лист із дому…

Замислений Дзевалтовський навмання бере лист з Дем'янової руки і біжить поглядом по рядках: «Користаючи з того, що пролетаріат… меншовики та есери…»

– Від кого це?

Дем'ян здвигає плечима:

– Не знаю… ще не вчитав.

– Оксентій Нечипорук, – читає вголос, заглядаючи на звороті, Дзевалтовський.

– Батько!

– Іван Бриль…

– О! – дивується Дем'ян. – Дядько! Власне, шуряк – батькової сестри чоловік. З київського «Арсеналу».