Розділ «Травень»

– Гей! Землячок! Чи живий? – І додає буркотливо: – І якого б ото чорта отак ганяти під зливою? Змокнеш!

Дем'ян підплазовує до краю вирви і сердито кричить:

– Сволота! Чому нас не підтримали? Де ваша совість? Хоч би патронів підкинули! Хоч би санітарів прислали!

Новий вибух уриває розмову, Дем'ян припадає до ґрунту – лист у кишені знову шкарубиться і шарудить – і коли шурхіт осипу осколків вщухає, гукає знову:

– Гей, ти! Смішливий! Кинь закурити. З махорки вибились ми…

За хвилину велика грудка падає в вирву: до окопу кроків двадцять і перекинутись не так важко. В грудку встромлений патрон, заткнутий згорнутим лопушком. Дем'ян виколупує лопушок нігтем і висипає на долоню пучку махорки. Чорт! Папірцем би заткнути! Махра є, а з чого ж скрутити цибуха?

Дем'ян згадує про лист у кишені і мерщій виймає його. Лист пожмакано, але нічого – на куриво годиться. Правда, не читаний же лист… Прочитати б, а тоді вже скурити… Обережно Дем'ян одриває ріжок конверта – так, щоб не подерти й листа, згортає з клаптика «ніжку» і висипає в нього махорку – обережно, щоб не просипати й крихти. Тоді добуває з кишені кресало, кремінь та ґніт з уривка бікфордового шнура: зараз буде добуто вогонь – способом, яким його добували ще прадіди та діди, – отут, у цьому місці землі, де довкола палахкотить та шугає вогнем на цілу світову пожежу.

Та закурити Дем'ян не встигає. Чуйне вухо обстріляного солдата вловлює хвилинку, коли кулеметне віяло стелеться геть набік, – і він прожогом вистрибує з вирви. Одним духом – з цигаркою в зубах, кресалом та кременем у руках – перестрибує останній десяток кроків і перекочується через бруствер в окоп.

Він падає мало не на голову якомусь солдатові.

– Молодця! – схвалює солдат. – Махри не розтрусив! Це я тобі кинув, – каже ще солдат, і це треба розуміти так: не забудь, коли доведеться попросити і в тебе.

Дем'ян сідає навпочіпки у тісній траншеї, викрешує вогню та старанно, – щоб цигарка зайнялась рівно з усіх боків – припалює від бікфордового шнура. З насолодою затягнувшись раз і другий, він акуратно ховає кресало і тоді суворо питає зводячись:

– Поручик де? У вас чи у себе на третій?

– На третій. Багато у вас лягло?

Дем'ян не відповідає і нахильці – окоп неглибокий і кулі кувікають, риючи бруствер, – біжить по траншеї.

Поручик, барон Нольде, сидить перед пролазом до свого бліндажа. Ногами він уперся в одну стінку траншеї, плечима привалився до другої, обома руками тримає перед очима книгу, і очі його шпарко бігають з рядка на рядок. Він цілковито захоплений читанням. Він читає роман Арцибашева «Санін», – і саме в цю хвилину молодчага Санін дуже ефектно роздягає шістнадцятилітню гімназисточку. Поручик Нольде зараз далеко від фронту – в розкішній холостяцькій квартирі світського лева, і на солдата, що виростає перед ним з-під землі, він не зважає.

– Ваше благородіє! – сердито каже Дем'ян. – Дозвольте доповісти?

«Благородіє» вже давно скасовано в армії спеціальним «Наказом № 1», але солдати не дуже звикають до нової форми звертання.

Поручик Нольде знехотя відриває погляд від сторінки – Санін вже скинув спідничку і саме розстібає ліфчик, рожевий, з брюссельськими кружевами по бережках, – і зводить на солдата неуважний, сердитий погляд.

– Ну, що тобі?

До солдата офіцер тепер мусить казати «ви» – це також декретовано Тимчасовим урядом, але офіцери звикають не зразу, та й солдати на «ти» не ображаються.