Розділ «Травень»

Село Бородянка на Київщині цього погожого недільного ранку виглядало зовсім незвичайно.

Витягнута довгою стрічкою понад «большаком» Бородянка має тільки одну вулицю – оцей «большак» з Києва в «поліщуки» – і виставила свої півтисячі хат обаполи шляху тісно, бо на чиншових від графа Шембека грунтах. Така топографія і зумовила, власне, сумирність побуту села, незважаючи на доволі-таки потужне господарське життя – панський млин, панську економію, кілька чинбарень, кілька кузень та десяток людських вітряків. Коли в Бородянці люди сходяться в одному кінці села, – з другого і не вгледіти тієї сходки. Коли заспівати на одному кутку, – на іншому й не почути. Коли гукнути на ґвалт на майдані, – під економією і не обізветься. Цілим селом бородянці не сходились навіть у дванадцять щорічних ярмарків, а ярмаркували ж у Бородянці люди і з Дружні, Рудні, Голокрилля, Ряски, Глеї, Забари, Поташні та інших шембеківських хуторів і з Мірчі, Небрата, Нової Буди, Бабинець, навіть Макарова – з земель панів фон Мекка, фон Лянге, де Лятура й Родзянка.

Та сьогодні стільки подій мало відбутися в селі, що сколихнулося відразу мало не все тритисячне населення Бородянки.

З Києва – від самого комісара Тимчасового уряду на Україні, добродія Василенка, – надійшло важливе оголошення. Пан тимчасовий комісар повідомляв «усіх, усіх, усіх» громадян на Україні сущих, що кандидатських списків на вибори членів до Всеросійських установчих зборів виставлено аж від сімнадцяти партій, і всі мешканці вище-поіменованого населеного пункту – громадяни мужська і женська статі, віком від вісімнадцяти літ аж до старості, окрім божевільних, – мають вирішити кожний для себе, за представника котрої ж з сімнадцяти партій подати йому свій голос. А мають Установчі збори вирішити геть-чисто всі питання – і про землю, і про фабрики, і про інше: словом, укласти нові, революційні закони по всіх статтях та заразом визначити – якої б форми влади бажав би для себе надалі вільний народ.

З Києва ж – тільки вже від Центральної Ради, від самого її голови пана-добродія Михайла Грушевського – надійшла і друга об'ява. В тій об'яві повідомлялося, що нині геть-чисто по всій Україні утворюються такі собі «селянські спілки», і Бородянку як волость запрошується також закласти в себе «філіал». Вписуватись до філіалу вільно всім селянам; але позаяк обстоюватиме спілка спеціальні хліборобські інтереси, то й писатись годиться насамперед тим, хто сидить на своїй землі.

З Києва ж таки прибув ще до громадян села Бородянки заклик, – організувати свою, Бородянську, Раду селянських депутатів. Ради селянських депутатів спільно з Радами робітничих депутатів та Радами солдатських депутатів боротимуться за бідацьку правду і долю – проти панів, поміщиків та інших експлуататорів. Підписано: Київське губерніальне міжпартійне оргбюро партій соціал-демократів більшовиків, соціал-демократів меншовиків та соціалістів-революціонерів.

І, нарешті, Пилип Якович Савранський – маєтками графа Шембека на Бородянщині управитель – сповіщав, що має сьогодні погуторити з людьми – як же воно буде з косовицею й жнивами? Трава на луках понад Здвижем вистоялася вже, а жита по той бік битого шляху вже половіють. То як же буде? Чи вийдуть люди з серпами, косами та до панських машин? Чи норовитимуться, як по весні, коли не хотіли сіяти, вимагаючи землю собі, і довелося гнати строкових аж з київської безробітної босячні? Якщо люди вийдуть-таки, то – поденно чи від копи й снопа? А якщо від снопа, то – за котрий? Пан давали до революції десятого, а нині, з огляду на демократію, дають згоду і на дев'ятий. Дали б пан і восьмого, так війна ж, і на поставки забирають десять процентів по казенній ціні.

Отакі найважливіші справи стали сьогодні на розсуд громади. Тим-то так незвичайно і виглядала сьогодні Бородянка: люди валом прямували на вигін – на графських луках понад Здвижем.

Люди йшли по одному, по двоє і цілими гуртками – і чоловіки, і жінки, і хлопці, і дівчата, бо оголошено рівноправність мужської та жіночої статі. Правда, парубків майже не було, хіба що – порчені та калічені, бо всі хлопці по вісімнадцятому році були нині в солдатах і проливали кров на позиціях.

Йшли люди, зодягнуті в щонайкраще, в празникове: діди – в смушевих шапках, дарма що в спеку; баби – в очіпках та літниках; молодиці – в плахтах та керсетках; дівчата – в мережаних сорочках та вінках; чоловіки – котрі не на війні, а з білими білетами, – в чумарках чи жакетах наопаш, поверх хрестиком вишитих сорочок.

Оксентій Нечипорук, хоча віку був і не дідівського – тільки відстукало п'ятдесят, але вийшов уже й в діди: Софронова молодиця минулого тижня подарувала мужика, хрещеного Савелієм, Савою – Савкою, доки малий. Тому Оксентій теж нап'яв шапку замість картуза і взяв у руки довгий ціпок. Вибрався Оксентій, хоча й був удівець, не сам, а цілим сімейством. Софрон виступав за ним крок у крок, – як і годиться синові з поштивості до батька. А ще кроків п'ять відступивши, – як і належить за сільським звичаєм, – посувалось жіноцтво: Софронова Домаха з немовлям біля пазухи, Дем'янова солдатка Вівдя – з порожніми руками та ще Меланя Бриль, уроджена Нечипорук, Оксентійова сестра, київського арсенальського Івана дружина. Меланя приїхала відвідати невістку з нагоди народження та хрестин малого, а також по півпуда ячменю, бо в місті харчі вже були по карточках і жилося чимраз то сутужніш. На сільський сход Меланя, дарма що киянка, вирішила йти з усіма – роду держатись, немовля зацитькувати, та й взагалі нехай пригадають усі, що й вона – бородянська. А раптом землю нарізатимуть не на робочі руки, а – подушно, на весь рід?

Оксентій ішов, твердо постукуючи ціпком попереду себе та поважно пахкаючи люлькою. Люльку він взагалі не курив – брав тільки до рота для поважності на великі свята. Був він урочистий: свідомість визначних громадських актів, які мали відбутися, сповнювала його поваги і хвилювання – адже люди сходились, щоб вирішити все і про все. Нехай, нехай у світі почують і мужицького голосу!

Софрон, довготелесий та сутулий – за слабу грудь його й не взяли в солдати – цибав чапельним ходом, намагаючись потрапити своїми підборами точно в слід, прим'ятий батьковими чоботами у росяному спориші. Він теж хвилювався, бо давно мріяв придбати до своїх ще б десятинку і з чиншу зійти, а революція показала таку надію, і неначе саме сьогодні до того повертало. Від хвилювання він раз у раз скидав картуза та пригладжував і без того прилизане олією волосся: така вже була у нього звичка, хвилюючись.

Софронова Домаха усе зацитькувала свого Савку, – дарма що воно і без того солодко сопло: адже від понеділка була вона вже матір'ю і попервах до своїх материнських обов'язків ставилась особливо ретельно. Вона не колихала, а священнодійствувала, бо певна була, що відтепер у цілому світі нема нічого дорогоціннішого за її Савку.

Солдатка Вівдя йшла поруч із нею, раз у раз заглядала через Домашину руку на мале, тоді страшно червоніла і мерщій одверталась. Вона тяжко заздрила Домашиному материнству.

Меланя Бриль замикала родинне шестя, лагідно позираючи по сторонах: все таке миле та любе їй тут, у рідній Бородянці! Отут, під селом, на толоці, пасла вона дівчатком гусей; отуди, до Здвижу, вигонила на пашу корову; отам, за панськими луками, в економії, її колись добре-таки відлупцювали – коли корова зайшла в шкоду і її зайняли панські гайдуки. Свят, свят, свят, – нехай такого ніколи більше не буде на світі! Меланя з двору Нечипоруків давненько пішла – на поденне на залізницю: там чверть століття тому і поєднав її арсенальський слюсар Іван Бриль.

Дарма що рано, а на вигоні було вже повнісінько людей. Хто стояв, хто присів навпочіпки, хто вилежувався на моріжку. Трималися люди гуртками: кожному кортіло погомоніти і розпитатися в людей – як воно там буде, що й до чого?

В центрі вигону стояв гурт поважних дядьків у жупанах під пояс. То були статечні господарі, які з чиншу давно зійшли і сиділи на власній землі: в кого п'ять, в кого й десять десятин. Купчились вони довкола Григора Омеляненка – батько його дістав столипінського одруба дві десятини, а Григор-Батькович дбайливо примножив родинні достатки, даючи односельцям коней на оранку, – і поставив собі вітряка. Тепер він сам посідав дванадцять під полем, шість лучки та дві – молодого бірка. Зараз він стояв з якимось папером у руці і поважно стукав по ньому зігнутим пальцем. Статечні дядьки слухали його уважно і всі поспіль смалили люльки: так вже заведено в Бородянці, що цибухи палять лише бідніші, а статечнішим годиться смоктати люльку. Раз у раз то один, то другий діставав капшука, розв'язував і частував усіх інших січеним самосадом «з власної плантації» – тамечки он, за клунею, коло грядки з помідорами.

Поблизу зійшовся величенький гурт господарів не таких вже й статечних, бо – чиншовиків. Чиншовики смалили цибухи з кременчуцької махри, півтори копійки чвертка, і перебалакувалися стиха, – заздрісно, але й поштиво позираючи на сусідній хазяйський гурт.

Окремо аж вирувало величезне коло дівчат. З цього табунця весь час прискало сміхом, а то й виском – неначе хтось ускочив поміж них і нишком лоскотав то одну, то другу. Дівчата, вони ж, нехай там хоч що, – селянську спілку закладати, Установчі збори обирати чи й саму Центральну Раду настановляти, – нетруєне насіння, трясогузки! Хоча сьогодні й вони трималися якось погордливо, з пихою, – що не кажіть, а свобода прийшла і для них: можуть віддати свій голос кому завгодно. Схочуть – піднімуть руку за Григора Омеляненка, а схочуть – за Омелька Корсака, Омеляненкового миршавого наймита, якого й на війну не взято через пришелепуватість: на тому тільки й держиться, що ниньки мало не єдиний парубок на ціле село.