Розділ «Травень»

Але Дем'ян мерщій одвертається, біжить спотикаючись через моріжок за висоткою 197 – аж чудно, тут ще росте трава! – і тільки скоса озирається на кухні: вісім вряд. Цікаво все ж таки, що ж вони зараз варять? Невже знову сухий борщ? Боже мій, до чого довела солдата війна! Добрий хазяїн свиням посоромився б давати: сушена капуста, сушені буряки, в'ялена цибуля і навіть картопля – теж суха! Недурно кажуть, що на тому сушенні та гноєнні овочів для війни всякі там «земгуари» мільйонщиками поробились! Втім, Дем'ян зараз охоче ум'яв би казанок смердючої юшки або, скажімо, офіцерський омлет з яєчного порошку…

Дем'ян ще наддає ходу. Зараз і ліс, а на узліссі, в хатині лісника, тобто, по-фронтовому – в «отдельно стоящем строении» – штаб. Щоб одірвати думки від кухонь позаду, Дем'ян добуває з кишені лист і заглядає в сторінку біжучи.

«Революцію, – читає він, – зробив трудовий народ…»

На бігу рядки стрибають перед очима:

«Та буржуї скористались з неорганізованості трудящих верств і захопили владу в свої руки…»

Що за чорт? Вівдя такого не втне, хоч би й не сама писала, а проказувала письменному дякові. її листи завжди починаються так: «Письмо пущено мужу від жони, і низенько кланяюсь до сирої землі мойому ясному соколикові…» А закінчуються тільки так: «І ще кланяються батенько наш Оксентій Опанасович, брат Софрон, братова Домаха і сусідоньки наші від дороги – матрос Тимофій Гречка та його молодиця, а ще…»

Дем'ян перегортає сторінку і дивиться аж у кінець – чи нема імені того, хто відписує? Але він вже на лісовій стежці, і назустріч посувається нескінченна вервечка «ходаків»: остання і найважливіша комунікація між тилом і передовою. Нестройові піднощики несуть – ніяк не переносять – поживу для неситого черева війни та харч для підтягнутого солдатського живота: отой проклятий сухий борщ у мішках, цини з кулеметними стрічками, міни у плетених козубах – наче сулії молока на базар, – навіть тридюймові снаряди – мов поросят у торбі… Поступаючись, Дем'ян пробує заглядати у лист, але то марна справа – перед очима миготить.

І раптом – він бачить у вервечці прапорщика Дзевалтовського.

– Господин прапорщик! – радісно гукає Дем'ян. – Товаришу предполкома!

– Нечипорук? – Дзевалтовський хапає Дем'яна за рукав і тягне його геть, щоб не застопорити плин вервечки.

Вони відступаються в хащі чагарника, і ліщина своїм гінким гіллям боляче періщить їх просто по обличчях.

– Нечипорук? – аж перестрашено перепитує Дзевалтовський. – Ти – тут? Звідтам?!

– Звідтам, – каже Дем'ян, – звідтам, товаришу прапорщик.

І раптом сльози спливають йому з очей і зарошують обличчя.

Прапорщик Дзевалтовський мовчить. Він знає ціну солдатській сльозі: два роки на фронті «вольнопером», потім шість місяців школи прапорщиків – і знову позиції з зіркою на погоні. Плакав під Перемишлем і він. І знає: рідко проймає солдата сльоза, солона вона і – тільки з обиди…

Дзевалтовський – молодий, йому й тридцяти ще немає, але скроні в нього легко посріблені, а в очах – гіркота від побаченого за прожиті роки. Втім, у цю хвилину очі Дзевалтовського темні й люті. Він зсуває зім'ятий солдатський кашкет з офіцерською кокардою на потилицю – під дашком лоб у нього білий, не засмаглий, – і кладе, нарешті, руку Дем'янові на плече:

– Ну, кажи…

Поспіхом, затинаючись, схлипуючи, Дем'ян розповідає. Дзевалтовський слухає і зрідка кидає короткі репліки: сволота… мерзотники… Він адресує ці слова до тих, хто спровокував цей злочинний наступ, має на увазі, очевидно, і тих, хто винен у цій війні, хто поклав народові шию в ярмо і збиткується над простолюдом. Дзевалтовський молодий, але за плечима в нього – тюрма, каторга, втеча, і взагалі тільки він сам і знає – чи він Дзевалтовський, як по паспорту, чи, може, в метричних книгах костьолу, де його хрещено, він записаний під зовсім іншим прізвищем. В Лодзі, на металургійному, він, правда, був уже Дзевалтовським, техніком-розмітчиком, одначе, з свідоцтвом про закінчення «вищесереднього мукомельного» в Одесі, де він ніколи не був.

– Запросити в артилерії підготовку! – каже Дем'ян, притискаючи руки до грудей, наче благаючи. – Зразу! Поки герман не надумався на денну атаку! А тоді – підняти батальйон!

– Підняти? – злісно всміхається Дзевалтовський. – Лінії не вийдуть з окопів: кавкорпус другого ешелону відмовився вийти на бросок!