Розділ «Травень»

Дем'ян Нечипорук падає лицем у рахманну землю і, зіщулившись, щоб зробитись меншим, щоб зробитись нічим, – перележує, поки через нього харамаркає снаряд, а далі зойкає удар вибуху десь кроків за п'ятдесят, війнувши через вирву смердючою курявою. Осколки дріботять та риють землю довкола… На щастя, на Дем'янову спину не припадає жодного. Тоді миттю, щоб скористатися з хмари куряви, він вистрибує з ями і знову, як заєць, зигзагами, увібравши голову глибоко межи плечі, стрімголов біжить до свіженької вирви, що куриться димом, наче пригасле багаття. Вчасно! Віяло кулеметної стрічки відрізає його від неба, коли він вже знову припадає до землі.

Боже! Як огидно смердить земля! Свята земелька – така солодкодуха, якій родити запашну пшеницю та духмяні гречки, – відгонить спаленим порохом, залізним гаром, сіркою, аміаком – чорті-чим! Не земля, а – нужник, прости господи!

Справді, – що робити? Помахати білою онучею і піти в полон?… Але ж старому, обстріляному, два рази пораненому солдатові Нечипорукові і раніше, за старого режиму, не лежало до серця звести руки й гукнути: «капут, твоя, плєн!» Тепер же – як цареві «дали по кумполу» і гукнули до революції – в полон не кортить і поготів: війні ж швидко кінець! Хіба не мужикові в солдатській шинельці сподіватися тепер полегкості та земельки? Додому треба мерщій – до сім'ї й земельки, а не в полон!

Словом, хлопці на передньому краї кинули жеребок, і Дем'янові випало рискувати за всіх: добуватись крізь смертне поле до своїх, нагримати, чого забарились, і жадати підмоги всіма способами невідкладно!

Кулеметне віяло відійшло геть, і Дем'ян сторожко виставляє півголови над берегом вирви. Кулі січуть самісінький край, і одна дзенькає по Дем'яновій касці. Дем'ян осувається грудьми вниз, і від цього в його нагрудній кишені щось шкарубиться та шарудить.

Ага! То ж учорашній лист! Від молодиці Вівді – тільки ж тиждень і пожили в подружжі до мобілізації… Ротний листоноша тицьнув листа до рук, – коли, перечікуючи артпідготовку, рота саме ладналась виходити з окопу. Нетерпеливилось, звісно, прочитати – які там слова виговорює молодиця про біле личко: це в Дем'яна, вогнем та вітром обпаленого солдата, – личко біле! Цікаво, як там з коровою Манькою – чи ж обминула її реквізиція по літері «а», на потреби фронту? І взагалі, – що воно там, у рідному селі Бородянці на Київщині? Та Дем'ян сунув листа до кишені не перечитавши, – не до листа тоді було. Не до листа й тепер. Снаряд гупає десять кроків від вирви, і Дем'ян аж вхрясає в землю. Господи, пронеси, господи! Передсмертна туга – невимовне, словами непередаване відчуття: на цілому світі ти зовсім один, сам у пустелі, під безмежним небом – дрібна, приречена комашка на байдужій, мертвій землі…

Ні, минулося й на цей раз; і Дем'ян знову визирає на захід. Просто перед ним – смужка смертної зони, яку він вже перебіг, а далі, до другої і третьої лінії німецьких траншей, простилається те, що було колись полем: десь, певне, тучні жита стояли колись тут, у низині, відкриті гарячому південному сонцю; ходив, мабуть, вітер хвилями по нивах на оболоні – зеленіло тут ясно напровесні, половіло в цю пору року і золотилося місяць пізніше, в жнива. Восени, мабуть, весело проходив по цих роздолах ратай із ралом, потім сіяч із козубом, а після Петра і Павла дзвеніли дружно серпи та коси й бриніла пісня до ясного неба… Тепер поля не було. Була просто «пересеченная местность» – мовою фронтових карт, – і вся земля була посічена, поколупана, побита дірками: тисячі вирв від снарядів не зорали, а зрешетили її. Це була сплюндрована й споганена земля, – ніщо на ній не росло, не родило і не живилось, і люди на ній теж не жили: мешканці пішли геть, а які були – солдати – сиділи під землею по вирвах, окопах та бліндажах.

За полем на згірку – мовою фронту то була «висотка 173» – стояв, очевидно, колись гарний ліс: «лесистая местность» – мовою фронту. І був це ліс високої ціни: він захищав від сухих південно-східних вітрів ораницю і сам по собі, деревиною, був величезним багатством – бук та граб: на стояни, крокви та бантини – під хату ліпшого та міцнішого і придумати неможливо. Тепер цього лісу теж не було. Його наче вичесало величезною бороною. Стирчали лише пні, та й ті – потрощені, розщеплені згори і донизу… Скільки того багатства змарновано – пущено за димом, на ніщо і ні для кого!

Дем'ян оглядає засмученим хазяйським оком милий його серцю ліс – під Бородянкою ж який ліс: сама сосна!

Далі все на захід було під австріяком та германом.

А втім, і самого «заходу» насправді, мабуть, і не було. Був тільки «напрям на захід». І для Дем'янового полку цей напрям мав спеціальну назву: на Калуш!

Гвардійський корпус, у якому служив рядовий Дем'ян Нечипорук з Бородянки під Києвом, держав фронт кілометрів сто двадцять. Позаду справа був Тернопіль, зліва – Чернівці. Тільки за Дністром то був уже інший фронт: не Південно-Західний, а Румунський, і армія була вже не восьма, а сьома. Але напрям там теж був «на захід»: через Годи й Отиню, а гвардійцям – через оцей колишній Обертин. Наступати – долинами, лісами, горами, а тоді відступати – горами, лісами, долинами. Чи ж не безглуздя? Про таку війну командир Дем'янового батальйону, поручик барон Нольде, казав: «Міф, блеф, сама географія!»

Дем'ян вхоплює гострим чуттям обстріляного солдата слушний момент – коли снаряд «аж ніяк не може влучити в цей квадрат», – і прожогом перебігає ще тридцять кроків, щоб впасти знову в чергову вирву. І знову, коли він зсувається грудьми по грудках, у кишені в нього шарудить зіжмаканий папір. Цікаво б все ж таки знати, що пишуть із дому? Чи ж живий-здоровий батенько? Як господарюється там братові Софрону? Чи вийшов уже земельний закон?… Ох, швидше, швидше треба додому, а то поділять землю без фронтовиків і знову скривдять солдата! Коли ж то, нарешті, вирішать міністри про війну? Коли край цьому смертовбивчому безглуздю?

Хоча, правду сказати, війна від дня революції неначе застопорилась на місці. Артилеристи випускали приділену норму снарядів, але піхота – нема дурних! – тепер вже не виходила з шанців. Виставляли дозори та облягалися спати. Годі! Навоювалися вже! Перестрілюватись сюди-туди – будь ласка, але справжньої війни не було. І офіцери нічого не могли зробити, скільки не доводили солдатові, що воювати треба, щоб захищати батьківщину від ворога. Солдат відказав: моя батьківщина далеко – в кого по той бік Дніпра, в кого під Костромою, а в кого аж за Волгою – поткнеться туди германець, тоді й буду її захищати…

Словом, «обороною батьківщини» не взяли.

Але взяли іншим: обороною революції.

З'явились спеціальні агітатори і присягались – хто Тимчасовим урядом, хто Радою депутатів, – що німець скасує революцію і настановить знову царя: от і кукай тоді, хлопче, заразом і під своїм, і під чужим, німецьким, царем!

Правда, наступати солдати згоди не дали, але й з фронту не пішли: послухалися слів прапорщика Дзевалтовського, що тепер головував у полковому комітеті. Дзевалтовський теж гнівався, коли поодинці накивали п'ятами з фронту. Він казав:

– Держи тимчасом гвинтівку міцно в руках: нема в солдата нічого дорожчого за гвинтівку. Бо з фронту не по одному тікати треба, а – з гвинтівками та кулеметами – цілим фронтом треба вдарити по панах та буржуях!

Порішили тоді так: в бій не йти, загарбницького імперіалізму не проявляти, але германа з австріяком, доки вони під своїми царями, не пускати до себе ні на крок.