Розділ «Травень»

– Паняй! На шляху переймемо – перестріти треба.

Фурман вийняв прапор із мутри і передав пополотнілому Тимофієві Гречці. Старшина і земком поплигали з брички геть: управителеві треба поспішати, а візок – панський.

– По-нашому співають? – непорозуміло дослухався старшина. – Які ж то австріяки? Може, то ще й не австріяки?

– Австрійці! – весело обізвався Савранський. – В австрійській армії нашого брата, малороса, чимало є! – А до людей, коли вже бричка рушала, він ще гукнув: – То глядіть люди: хто надумається, – прийму за десятий, як до війни… А не надумаєтесь… – Він махнув рукою і поїхав.

– Як – за десятий? – гукнув хтось тоскно. – Казали вже за дев'ятий і восьмий…

Бричка, вихопившись з кола, полинула до большака, де починалась Шембекова алея з старезних лип. Коні бігли шпарко, фурман додавав їм духу пужалном, люди оступались – молоді з лайкою, старші – скидаючи шапку до управителя.

Коли бричка підкотила до початку липової алеї, – з-поза крайніх хат з'явилися вже й передні підводи. З веселою піснею «Хто ж нас поцілує в уста малинові», – бо ж їм таки весело було вихопитись з-поза колючого дроту на привілля піль, – австріяки прокотили крізь село з краю в край, підморгуючи до дівчат. Позаду возів бігла орава хлопчаків і з тюканням закидала вози кізяками та грудками.

Управитель став своєю бричкою поперек дороги і подав знак зупинитись. Підводи спинялись, наїжджаючи одна на одну, бо гнали ристю, а було їх шість – по двадцятеро жовнірів на кожній: сто двадцять пар робочих рук!

З переднього воза зразу скочило двоє, підійшли до брички і обидва віддали честь по-військовому. Один, у гімнастерці, приклав п'ять до околички кашкета – по-нашому. Другий, в сірій австрійській тужурці, – двома пальцями до дашка: по-австрійському. Один був унтер-офіцер російської армії – начальник над охороною полонених, другий – очевидно, старший з-поміж полонених.

Унтер-офіцер рапортував:

– Так што, згідно наказу командуючого округом, приставлено австрійських полонених сто двадцять для збирання врожаю в маєтку графа Шембека бородянського – строком на три місяці.

Австрійський солдат подав папірець. В папірці було: «Легітимація. Капрал Степан Олексюк-Тудор настановлений зверхнім над сто двадцятьма полоненими в Росії стрільцями австро-угорської, цісаря Франца-Иосифа Габсбурга, армії на час відбування польових робіт на терені Київської округи, волості Бородянки, у маєтку графа Володзімежа-Станіслава Шембека, – під вартою комендатури київського гарнізону. Вивід загону та вихід окремих стрільців за межі вказаних поселень – заказаний». Підписано: Казіміж-Станіслав-Марія Шембек, майор кірасирів у війську імперії Остерайх-Унгвар, начальник зведеного у російському полоні полку.

Управитель Савранський вдоволено посміхнувся: отже, небіж маєтного на Бородянщині графа Володзімежа-Станіслава Шембека, російського підданця, Казіміж-Станіслав-Марія Шембек, син його рідного брата, підданця австрійського, – таки постарався вихопити в пана Свейківського, маєтного в селі Кашперівці, сто двадцять хлопів і відрядити їх рідному дядькові на поміч. Недурно ж у графа Шембека російського є добрі зв'язки в Центральній Раді, подейкують – з самим її головою, паном-добродієм Грушевським.

– Спасибі! – мовив управитель до унтера і додав: – Розташовуйте хлопів на казармі, тоді запрошую вас на вечерю до себе, унтер-офіцер!

Австрійському капралові він не сказав нічого і заховав легітимацію до кишені, навіть не глянувши на нього.

– До економії! – наказав він фурманові. – Сідайте, пане унтер, підвезу.

Унтер стрибнув у бричку. Капрал відкозиряв коням у хвіст, зробив «кругом» і повернувся до своїх.

Вози були вже в тісному колі сільської малечі, яка ґедзькалась до австріяків; старші люди сварились на австріяків кулаками та соромили, що приїхали видирати в людей хліб з рота. Коваль Велігура гукав до них, що вони – штрейкбрехери, і кляв по-польському непристойно.

Австріяки м'ялися ні в сих ні в тих, розгублено посміхались. Котрийсь один українською мовою – видимо, з галичан, – пояснював, що вони ж полонені, все одно що каторжні: хіба вони по своїй волі? Наказ! А невиконання наказу для військовополоненого – кара на горло…

– По повозах, хлопці! – гукнув, повернувшися, капрал Степан Олексюк. – Ругік! Ахтунг!.. Командо!.. Поїхали, – сказав він знову по-українському, стрибаючи на свій передній віз, і додав: – А най його маму мордує, най його шляк трафить…