Розділ «Травень»

Вибори тривали мало не до смерку. Кому недалечко до хати, ті перехопили борщу, інші послали дітей за окрайцем хліба та квашеним огірком, дівчата вдовольнялися насінням. Та до смерку таки вибрали Раду з сімнадцяти членів: по кількості партій у списку до Установчих зборів. Членів будь-якої партії поміж бородянців не було, але вирішено так, на випадок, що партії, мабуть, таки об'являться згодом, як народ у свідомість увійде, – от нехай тоді для представника кожної і знайдеться місце.

Обрали Гречку і Здвижного, обрали й Омеляненка – бо за нього гукали статечні дядьки. Обрали Оксентія – бо допитливий і за землю гарячкує. Обрали коваля Велігуру – бо силою був найдужчий на все село, кував коней бідним у борг і був до того ж неначе представник пролетаріату. Обрали і чиншових, і економічеських, і кількох фронтовиків. Не обрали тільки нікого з жіночої статі, бо одне що – жінкам і вдома по хазяйству мороки вистачає, друге, – дай їм власть, так усіх пересварять між собою, а, по-третє, вони й самі стидаючись відмовлялися.

Головою Ради вирішили обрати діда Онуфрія Маланчука, бо був найстаріший на все село, сто один рік, але ще міцний дідуган, сам косив, сам і ціпом махав, а найбільше за те, що, може, один з усіх зараз на вигоні весь час тримався спокійно, слова не сказав, тільки кивав головою, отже, – був людиною розсудливою і поміркованою.

Раду, отже, обрано, фронтовики похриплими голосами прокричали «ура», і дід Онуфрій уклонився на всі чотири сторони, дякуючи за шану, перехрестився і поцілував землю.

З першим питанням покінчено.

Вечоріло.

4

Сонце хилилося вже за шембеківські ліси. З шембеківських пшениць зійшла хвиля, і колос у тиші застиг один до одного – спокійним неозорим морем. На шембеківські луки серпанком накочувався з очеретів туманець. Від Здвижу потягло прохолодою.

Люди оглядались на село: обідати не обідали, та вже й вечеряти час. Дівчат у колі значно поменшало: пройшла череда і треба було переймати корови.

Слово забрав управитель Пилип Якович Савранський.

– То як же, люди, буде? Станете завтра вдосвіта косити? За дев'яту частку, отже, на ваших, звичайно, харчах.

Хоча й притомилися люди куди дужче, ніж коли б цілісінький день вимахували косами, а на вигоні знову вчинився ґвалт. Найдужче тепер гукали з жіноцької облоги.

– А дзуськи! – гукали жінки і сукали пану Савранському здалека дулі. – А ніц не буде! Щоб граф жирів, а тобі замість каші – кулешик? Нехай граф четвертим кланяються, і то ще подумаємо: може, третього забажаємо! Пхі!

Гречка знову вихопився і гукав, що відмахати лучку можна, звичайно, «під первий номер», дарма що та лучка десятин сто. Тільки ж сіно не в панські скирти люди складатимуть, а по дворах повезуть – людському товару теж сінця треба! А так – хай пропадає сіно: сохне чи гниє – косити не будемо!

Оксентій катувався. Як так – не косити? Трава ж перестояти може! Вже й так під селом, де вище, вигоряє. Не можна, щоб пропадало добро! Від Бога ж воно чи від природи, як тепер кажуть. Однаково – дар землі: без сіна хіба можна в селянському господарстві? Раз нема рішення зразу ділити панську землю, то нехай і панові, а косити сіно треба. Звісно, обидно за дев'яту частку, – нехай пан надбавлять трохи…

Більшість чиншовиків підтримали Оксентія, і зразу почався торг. Гукали – за шосту, за п'яту, за четверту, а жіноцтво затялося – тільки за третю!

Савранський не поступався:

– Глядіть, люди, – умовляв управитель, – з сіном управимось, жнива почнуться. До жнив ще не буде тих Установчих, так що договоритись треба тепер же, наперед. Глядіть, люди, не розбивайте глек з паном графом: разом же і далі жити…

– Не будемо жити разом! – скаженів Тимофій Гречка. – Геть буржуазію! Хай живе світова революція! Під ніготь усіх паразитів, душа із них геть! І амба!

Але Савранський був управитель досвідчений.