Розділ «Травень»

– Геть тимчасовий, нехай постійний буде, правильний! Нехай землю нарізає, а то глядіть, щоб ми костурами та милицями не пішли різати! За що кров проливали?

– Ждати та ждати! – репетували жінки. – Вже й жданики поїли! Голопухнемо! Хай одміряють кожному, що полатається від революції!

Дівчата теж зняли вереск, але за загальним галасом їх голоси прохоплювались пискляво, і годі було розібрати, чого вони домагались. Мабуть-таки – клинка ґрунту на придане.

– Люди! – благав старшина, утираючи червону лисину хусткою. – Люди! Таж не для того ми сюди зійшлись! От народ…

– А не для того, то нічого й вистоювати! По хатах підемо. Вдома і без того діла є!..

Тільки управитель Савранський залишився наче до всього байдужий, бо йому і справді було байдужісінько: до сорока йому ж, звісно, нарізати не будуть, а панського – поки закону не буде – однаково не займе ніхто: на те влада є, нехай і тимчасова, а з міліцією та стражниками. Он у Григорівці вже спробували! Так козаки вишомполювали сот дві… Він зневажливо посміхався собі в вуса, аж Тимофій Гречка гукнув до нього:

– А ти, холуй, чого хахи строїш? Ще засмієшся на кутні! К стєнкє його, паразита!

Тоді Савранський, ображено озираючись, відсунувся в глибину брички, ховаючись за полотнище прапора.

Оксентій хвилювався чи не дужче від всіх. Вагання знову бентежили його душу. Хто ж його знав, де та правда була! Гукав Гречка, щоб різати землю негайно, – і Оксентій був з ним заодно: звичайно, зразу, доки ж чекати можна? Але гукав старшина, що без закону не годиться, – і Оксентій не міг не погодитись: певна річ, без закону куди ж? Гукали економічеські, щоб давати землю без викупу, – і Оксентій був саме за це: де ж людям тих грошей добути? Але гукали статечні дядьки, що нарізане задурно потім хтось таки відбере, а от коли купчу закласти, тоді вже комар носа не підточить, – і Оксентій признавав, що це слушно, бо ж сьогодні ти візьмеш у пана, а завтра хтось візьме твоє, а куповане – то вже зась! І батько ж, і дід Оксентійові мріяли мати власну земельку, і йому заказали таке на духу…

Час ішов, вже й сонце стало на полудень, а люди все гомоніли, сперечались, домагались. Коли більш-менш притихло, старшина уклонився громаді:

– То просю ж вас, люди, покірно: подавайте вже запитання по одному, до ладу, а то дядько Оксентій усіх з пантелику збив. Просю вас, піднімайте руку й кажіть. Тільки не про те, коли нарізати, бо на це вже відповідь дано.

– Як буде з війною? – зразу й гукнув Вакула Здвижний. – Доки ще кров проливатимуть? І – за що тепер воюємо? За чужі землі? Так у нас он своєї, руської, скільки в поміщиків: коли переділити, на всіх вистачить. Для чого ж ще в іноземців землю відбирати? Чей на тій землі свої, іноземні, люди сидять? Куди ж їх дівати?

– Геть війну! – зарепетував Тимофій Гречка. – А землю нарізати зразу!

І знову почалась веремія.

Тимофій Гречка вибіг наперед, став під бричкою і зарепетував, що – раз не буде зараз такого рішення, щоб поміщицьку землю сьогодні ж людям нарізати, то він, ім'ям революційної совісті, вимагає, щоб зразу, як оголошено, вибирати Раду депутатів, і нехай у цьому питанні Рада раду дасть! А вона таки дасть, коли обрати до неї людей правильних – не контру, не паразитів, не буржуїв, а трудовий народ.

Фронтовики – із одчайдушним лементом і свистом – зразу підтримали Тимофійову пропозицію, до них прилучили свої голоси батраки з економії, пристали й чиншові. Над вигоном знову завис гамір і не кінчався до тої пори, аж поки старшина не перегукав усіх, щоб називали кандидатів.

– Тимофія Гречку! – дружно гаркнули фронтовики. – Воліємо Тимофія і ще Вакулу Здвижного! Сухопутного!

– Не треба Гречки! – загукали статечні господарі. – Нема згоди! Баламута він! Горлодер! Проп'є!

Аж тепер вчинився гармидер, якого не знала досі Бородянка за пам'яті й найстарших дідів. Тисяча гукала «за», сотня відгукувалась «проти», дівчата верещали. Вакула Здвижний сидів долі – одною рукою гупав костуром по землі, а з другої два пальці заклав до рота і пронизливо свистів, а свистіти краще та дужче від нього не вмів ніхто, навіть поміж дітвори.

Так почалися вибори Ради селянських депутатів у селі Бородянка, над Здвижем, на Київщині.