Розділ «Травень»

Трохи пізніше почали оголошувати своє самовизначення різні клуби та союзи, що густо схопились за ці три місяці від дня Лютневої революції. Самовизначення клубів мало вже аж ніяк не двозначний політичний характер.

«Южно-русский союз» ніс прапор з одним лише словом: «Россия!»

«Клуб прогрессивных русских националистов» пройшов зовсім без прапора. Прогресивні російські націоналісти не несли нічого і не заявляли ні про що. Вони демонстрували з порожніми руками і мовчки. Що це маніфестують саме члени клубу російських націоналістів, а не будь-хто інший, можна було, проте, легко пізнати з медальйона, пришпиленого в кожного клубмена на лацкані піджака або на вилозі офіцерського кітеля. Знак цей був – невеличка іконка Божої Матері з младенцем Ісусом на руках. Втім, програма клубу російських націоналісти? була аж ніяк не божественна: її оголошено ще четвертого травня на шпальтах газети «Киевлянин»:

«Наше знамя – великая Россия, а великой она может быть, пока она неделима… Малороссия может получить только областное самоуправление. Государственным языком сохраняется незыблемо русский… Война должна быть доведена до победного конца – на условиях присоединения к державе Российской Царьграда и Прикарпатской Руси…»

Слідом за російськими націоналістами виступали лави членів українських «просвіт». Вони співали «Не пора, не пора, не пора нам, братове, чужинцям служить» і несли жовто-блакитні прапори з написами: «Свій до свого!», «Українці, гуртуйтесь!», «Україна – ненька нагла мила!»

Спочатку за «просвітами» йшла купка народу, але коли вони пройшли тими вулицями, якими щойно продефілювали російські прогресивні націоналісти, лави української маніфестації значно зросли: обурені зухвальством російських великодержавників, до них приєднувались нові й нові люди. Підбадьорені таким успіхом, українські націоналісти підняли ще кілька транспарантів: «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями!», «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!», «Вимагаємо окремих Українських установчих зборів!»…

Тим часом на Думській площі, де стояв до революції монумент Столипіну, – вже вирував мітинг. Мітинг тут почався ще три місяці тому – тієї хвилини, як пам'ятник стовпу російського самодержавства був повалений на брук під грім оплесків та спів «Марсельєзи». З цього гранітного п'єдесталу були вимовлені перші вітання революції, і відтоді він став форумом для вільного, міжпартійного волевисловлювання: навпроти була Дума, поряд розташувалась Рада професійних спілок. Оратори з'являлись тут раннім-рано – тільки виходив на вулицю трудовий народ, поспішаючи на роботу, – і тільки пізнього вечора, коли місто вже облягалось спати, затихав тут на кілька годин нескінченний мітинг. Сквер з столипінським п'єдесталом інтелігенти іронічно прозвали «Київський Гайд-парк». По-вуличному це місце прозвано «центробрех», або просто – «брехалівка».

Сьогодні на «брехалівці» обговорювалась щойно оголошена «Позика свободи». З приміщення Думи був винесений величезний плакат і встановлений позаду місця для ораторів. На плакаті тому був намальований солдат з закривавленим бинтом на голові. Він вказував пальцем просто перед собою, і палець його та погляд очей були намальовані так хитромудро, що звідкіля б не глянути, палець наколював, а погляд пронизував саме того, хто дивився на плакат, тобто – відразу всіх і кожного зокрема. Вгорі по плакату був величезний напис: «Громадянине свободної Росії! Чи ти передплатив "Позику свободи"?»

Оратори від есерів та соціал-демократів меншовиків підтримували патріотичний захід Тимчасового уряду, підкреслюючи його величезне значення для дальшого розвитку революції і, особливо, для справи ведення війни до переможного кінця.

Оратори від українських есерів та українських есдеків одначе застерігали, що підтримку від української громадськості цей акт дістане лише в тому разі, якщо відповідною до кількості населення України частиною мобілізованих «Позикою свободи» коштів порядкуватиме Центральна Рада.

Потім слово взяв член Центрального бюро професійних спілок та член Ради робітничих депутатів міста плотник Боженко Василь Назарович.

Він почав так:

– Товариші й громадяни, дозвольте мені поставити вам одне запитання! Чи можна, питаюся, одне запитання?

– А від кого запитання? – поцікавився головуючий на мітингу член «Викорого». – Від вас особисто, від профспілок, Ради депутатів або якоїсь іншої організації?

– І кому ж на нього відповідати? – почулося з юрби.

– Відповідати, – сказав Боженко, – будемо всі гуртом. А запитати маю від партії більшовиків.

– Давай – запитуй! – гукнув десяток голосів: новий спосіб ведення мітингу «брехалівці» заімпонував.

Боженко поторсав бороду і запитав:

– Так от, питаюся, товариші, про таке: для чого Тимчасовий уряд хоче витягти з народу останні його трудові копійки? І як він ті грошики заміряється протринькати?

В юрбі сплеснув сміх.