Розділ «Травень»

Дядьки довкола знову поштиво захихикали: штукар був з Григора Омеляненка! То «стола» підставляй, то «налой»! Олівець був короткий, списаний, між шкарубких пальців погано й держався. Оксентій, буркочучи, послинив його. Писати взагалі було незручно: вітром загинало папір. Омелькові плечі ходили ходором, – на літері «ч» вискочив хвіст угору, але кінець кінцем Оксентієві пощастило вивести «Нечипорук Оксентій» і поставити хреста. Ставити хрест, раз Оксентій вмів підписуватися, не було потрібно, але Оксентій завжди розписувався тільки так – з хрестом: для правди й совісті. Хрест, він же від Бога – і нічого проти нього не скажеш.

– Ну от! – зразу й прийняв папера Омеляненко, не давши Оксентієві помилуватися з свого розпису, і загукав: – Пилипе Яковичу, Пилипе Яковичу! А йдіть-но сюди! Впишіться і ви у нашу мужицьку спілку. Драстуйте вам!

Бричка з управителем Савранським, старшиною та головою волосного земельного комітету, якраз вирівнялась з гуртком статечних дядьків. Управитель Савранський зняв до дядьків капелюха і покивав головою: зажди, мовляв, от впораюся з справами, тоді…

А Оксентій тупцював на місці, то блід, то червонів – тяжко переживаючи акт свого самовизначення. Чи ж до ладу він учинив, що вписався, чи, може, не треба було вписуватись?

– Добре зробили, батьку! – шепотів йому на вухо Софрон. – Он, дивіться, і самі Пилип Якович впишуться…

– Тьху! – розсердився Оксентій. – А ти мені не шепочи! Що я тобі – дівка під вишенькою? Сам знаю, що добре, що зле. Савранський! Йому добре скрізь уписуватись! Не наріжуть, так своєї – сорок десятин! Коли б і його сорок між людей поділити, то на десять дворів вистачило б…

Оксентій сердився б далі, бо на серці в нього залишився неспокій, та тут загукали: «тихо, увага!» – старшина махнув з брички шапкою, подаючи знак, що зараз буде до діла.

На вигоні стало тихо, як у церкві, всі посунули ближче, окремі гуртки майже зійшлися, взявши бричку в тісне кільце. Підступила ближче й жіноцька облога з дітьми.

– Люди добрі! – гукнув старшина. – Громадяни!

Та почати йому не дали: від села раптом почувся якийсь крик – і всі голови враз повернулися туди.

3

Гукав і зчиняв ґвалт одним-один чоловік, але цього чоловіка знали всі.

То був матрос на поправці після поранення Тимофій Гречка – Оксентіїв сусіда на двох чиншових при матері, жінці та малечі, – нічого, гарний чоловік, акуратний господар, дарма що в нужді. От тільки після фронту почав надміру заливати за свою смугасту тільняшку.

Матрос Тимофій Гречка поспішав від села, розмахував червоним прапором і притому репетував:

– А! Паразити! Контра! Душа із вас геть! Протестую!

– Нажлуктався вже, – докірливо констатували дядьки. – Ще й, глядіть, знамено поцупив із волості!

– Сором який! – непохвально захитали головами в жіноцькому колі. – Отаке зробила війна з чоловіком! Сердешна Ганна, бідолашні дітлахи – проп'є Тимофій останнє… – Жінки, коли Тимофій з своїм прапором пробивався крізь їх облогу, спробували навіть перейняти його.

– Протестую! – репетував Тимофій Гречка. Очі йому горіли, безкозирка збилася на потилицю, чорний чуб звісився через око мало не до губи, велика сережка в лівому вусі, на манір місяця-молодика на першій чверті, теліпалася і подзвонювала. – Ім'ям революційної совісті і закону протестую!

– Тимофію! – начальницьким голосом гукнув старшина. – Ти перед людьми свого характеру не показуй! Іди проспись! Тут обчеське діло: громада, сход. А ти…

– Протестую! – Просто з ходу Тимофій стрибнув на передок і змахнув прапором перед усіма. – Протестую проти революційного беззаконня! Який-такий сход, коли без прапора революції? За що боролись? Вимагаю рішати діло під сінню штандарта революції! Ім'ям совісті і закону!