Розділ «Травень»

А втім, позаду, за селом по обрію, знову стояв бір, і знову Шембеків. А між селом і лісом на роздоллі залягали поля: пшениця, жито, ячмінь, просо, гречка – і теж – Шембекові: людські ґрунти були далі у лісі й за лісом…

Жита на Шембекових полях вже половіли.

Оксентій відвернувся і рішуче попростував до гурту статечних дядьків. Софрон поспіхом поцибав слідом за ним.

Оксентій обрав для себе гурт статечних дядьків не тільки тому, що поза чиншем мав і свої дві десятини, а ще його гіпнотично вабив папір у руках в Григора Омеляненка. А що коли в тому папері якраз і записано відповідь на всі запитання, які не дають спокійно заснути? Крім того, Оксентій зметикував, що бричка, з якої старшина промовлятиме, спиниться саме на белебені, в центрі вигону, а Оксентій любив завжди стояти до діла ближче і все гарно бачити й чути.

Не дійшовши трьох кроків до гурту, Оксентій, як і годиться, скинув шапку, вклонився і привітався:

– Здоровенькі були! З неділею! Мир чесній кумпанії!

– Здоров був! Здоров, Оксентію! Здоровенькі, Опанасовичу! – відповіли по-різному, залежно від характеру знайомості, дядьки. А Григор Омеляненко навіть зрадів:

– О! – сказав він. – І Нечипорук! От вам і він! Я ж казав, люди, що Оксентій зразу тут буде. На! – Він простяг папір, який тримав у руці. – Вписуйся!

– А… що воно за папір? – насторожено поцікавився Оксентій, про всякий випадок відсторонюючись.

– Вписуйся, вписуйся! – хором обізвались дядьки. – Діло хороше, правильне, наше, мужицьке…

– Вписуйся! – Омеляненко подав огризок олівця. – Нашу «Селянську спілку» закладаємо. Зразу й делегата в Київ на віче оберемо. Омельку! – гукнув він до наймита, що тримався поблизу, сказати б – напохваті, коли б господареві виникла якась потреба. – Підставляй, Омельку, стола!

Дядьки догідливо зареготали. Омелько підбіг і зігнувся. Папір з руки Омеляненка ліг йому на плечі, як на пюпітр.

– Кха! – кахикнув про всякий випадок Оксентій. – А що ж то за спілка і що в тому папері прописано?

– Нічого не прописано, – заспокоїв Омеляненко. – Бач, самі людські розписи. Хто розпишеться, той і вписався, значить. Пишись. Отут. – Він вказав репаним нігтем. – Під номером сорок чотири. Сорок четвертим будеш. Просилися б іще сто, так все – чиншовики…

Оксентій знову кахикнув. На олівець він про всякий випадок ще не дивився.

– Таж я той… теж дві десятині від графа держу…

– То особ-стаття! – сказав Омеляненко. – Від пана кожний щось держить. Але ж і своєї в тебе аж дві десятині. Ге?

– Атож. Дві. Аж за лісом на пісках. Така невдобна…

– Пишись, пишись! Чого думаєш? – загукали дядьки. – Всі вже вписались, котрі господарі. За мужицьку правду…

Мужицької правди Оксентієві якраз і було треба. Він миттю поглянув довкола. Навкруги стояли: Самійло Воронець – на дванадцяти, Ларивон Дюдя – вісім, Юхим Лавриненко – сім, Казіміж Щенснолевич – шість, і менші… Господарі, нічого не скажеш. Писатись чи не писатись? Підпис, він же – документ! Підписуються на паспорті – у волості, на купчій – в нотаря, або на чиншовому зобов'язанні – в економії… Хто його зна… А раптом та поверне назад? Уряд же – тимчасовий… Коли б знаття…