Розділ «Травень»

До дівоцького гурту помалу, неначе й ненароком, присувався гурток сільських парубків. Ой вже й парубки – сама каліч, білий білет: одне кульгаве, друге якесь сухоруке, а найбільше – пуцьвірінки по п'ятнадцятому році, що й вуса не засіялися! Але поміж них, як і годиться в парубоцькому гурті, один був з тальянкою, другий з бубном, третій з сопілкою, ще й паламарів семінарист – зі скрипкою. І дівчата копилили губу на парубоцький гурт, одначе, одна від одної ховаючись, немовбито за якимсь ділом, – переходили на той бік, що ближчий до парубків. Таким чином дівоцький табунець поволеньки посувався назустріч парубоцькому.

І вже зовсім окремо стояли фронтовики. Були поміж них і бородаті дядьки, і безусі хлопчаки, одначе трималися вони купно, дружно, тісно – як одна команда, і всі браковані: хто без руки, хто без ноги, хто на костурі, а хто, нехай і без милиць, так і зовсім без ніг. Вакула Здвижний, наприклад, совався просто задом по землі, підпираючися руками: обидві ноги йому відтято аж на турецькому фронті під Ерзрумом, – є таке нехристиянське місто під басурманом. Фронтовики палили «льогкі» – «Ласточка», два десятки п'ять копійок, – перекидались жартами, підозріло позирали на статечних дядьків, зневажливо – на дівчат і цвиркали через губу під ноги.

Женська стать, – а з ними й дітвора – трималися віддаля і оточили вигін ланцюжком, неначе взяли його в облогу. Торохтіли вони між собою жваво і всі враз, – так що над вигоном немовби джмелі гули з щойно розбурканого кубла.

Оксентій, наче ніж крізь масло, пройшов через жіноцьку облогу. Софрон тримався батька. А жінки тут і залишились. Домаха зразу заходилася переповивати свого Савку, бо здалося їй, що він впісявся. Бідоласі Савці ті маніпуляції були не до душі, – він прокинувся і заверещав на весь голос.

– І що воно за дитя таке вродилося? Ану, цить! – сердито гримала на нього Домаха, шаріючися з гордощів та пихи. – І що йому зробити, щоб воно нишкло? – сіпала вона плечем до жіноцького гурту, що враз зійшовся довкола неї.

Жінки зразу відкрили жваві дебати.

– А ти сповивач попусти… Проти ночі в теплій воді з материнкою треба скупати… А то кропу заварити добре…

Вівдя прихилилась до Домашиного вуха і прошепотіла, стидаючись та червоніючи:

– А може воно циці хоче? Га? Дай…

– Не лізь! – відказала Домаха, зневажливо кліпнувши на бездітну молодицю. – Сама знаю, коли йому що давати.

2

Оксентій спинився за лінією жіноцької облоги, роздумуючи, до якого б гурту пристати? За станом, йому йти аж он куди – до чиншовиків.

Найближче стояв гурт батраків з економії. Було їх, мабуть, з півста, мужської і жіноцької статі купно, – фурмани, товарчі, єгері, садівники, теслі, млинські, свинарки, пташниці, всяка челядь. Поміж них інколи схоплювався спів: то «Зозуля», а то й «Ра-ра-ра, Антек на гармоні гра», одначе, зразу й уривався – загальної підтримки не було: не вечір, хіба ж удень заспіваєш по-справжньому?

До цього гуртка Оксентієві путь не лежала ніяк: в економії він робив, мабуть, літ з тридцять тому, ще за царя Олександра, – доки спромігся на чинш.

– Ходімо, тату, пристанемо до хазяїв, – тихцем запропонував Софрон. – Ми ж таки поза чиншем і своїх дві десятини маємо… – Софрон завжди говорив тільки тихо та вкрадливо, така вже в нього вдача була, а до статечних господарів його захитувало здавна: мріяв Софрон про «настоящий» ґрунт.

– Постривай! – невдоволено відмахнувся Оксентій. – Роздивитись хочу, де люди. Сказано: попереду батька…

Софрон примовк. Батька він трохи побоювався: Софрон, взагалі, багато чого побоювався та остерігався.

Оксентій насупився, приміряючись та прикидаючи, а перед Софроном – наче милувався з гарного краєвиду перед ним.

Краєвид, і справді, був гарний-прегарний. Впрост поза лукою тихо спливав Здвиж – хоча й не широкий, але повноводий, і риби з нього вистачило б на цілу Бородянку, коли б граф Шембек не заборонив рибалити, бо спродав усю рибу в воді київському підрядчику по ресторанах. Понад Здвижем – неширокою смугою – стояли очерети: в них качок, лисок та куликів – гибель, хоч усю Бородянку годуй, – коли б граф Шембек дозволив комусь полювати. А по той бік Здвижу і по цей його бік, – луки неозорі, по весні суціль залиті водою, а влітку – трава, як шелюги, висока, густа та соковита: випасти можна б череди, табуни й отари не одної Бородянки, а й Дружні, Рудні, Голокрилля, ба й Бабинець, коли б та лука та не була панська, Шембекова. Граф Шембек, власне, його управитель Пилип Якович Савранський, пакував усе сіно пачками по два пуди і відправляв аж у Берлін, а тепер – на фронт, героям-кавалеристам для бойових коней. За лукою, понад залізницею, стояв бір. Бір також був Шембеків. Граф Шембек його рубав і засилав на шахти в Донбас, мало не за тисячу кілометрів. З пнів та коріння томив вугілля, гнав дьоготь, випалював поташ і скипидар. І теж кудись тарабанив – до Києва і далі, Дніпром.

Оксентій журно зітхнув і одвернувся.