Розділ «Глава 14 Віщий сон»

Віщий сон

Зимовий палац, Санкт-Петербург, середина квітня 1764року.

Тремтячи, Катерина Олексіївна пробудилася ще затемна. Всю ніч уві сні до неї навідувався покійний чоловік. Кривляючись і гримасуючи, він єхидно запитував одне й те саме:

– Владу ти захопила, а чи втримаєш?!

Государиня кілька разів прокидалася, охкаючи й зітхаючи, переверталася на інший бік, заплющувала очі, намагалася думати про щось гарне: про нещодавні бали, про дитячі роки й бешкетування з бюргерськими дітьми… Райдужна картина якийсь час переливалася й іскрилася перед внутрішнім поглядом, створюючи ілюзію спокою й благополуччя. Із цим вона засинала…

Як раптом казка танула, і чи закривавлений чоловік виринав немовби з-під землі, презирливо скривившись, вишкіривши зуби, чи брудний, спітнілий, смертельно переляканий Олексій Орлов тягнув до імператриці тремтячі з перепою руки і волав:

– Государине-матінко, помилуй!.. Петро Федорович того… сам себе – не ми це, не ми!!! Він там!., сам!., рушницю схопив і всіх!., усіх нас!.. А ми не встигли!!! Винен, матінко, винен!.. Але ж каюся, каюся щиросердно – чуєш?!

Орлова знов відсував закривавлений чоловік. Дико регочучи, цідив крізь зуби:

– Дурепа ти, Катько, ну й дурепа!!! Спробуй-но тепер утримати владу!.. Бажаючих на трон царський, мабуть, багато… ой, як багато!!! І всі законні спадкоємці – не те що ти, німкеня дурнувата!!!

Вже світало. Мучитися безсонним катуванням і надалі імператриця не хотіла, тому настирливо задзвонила у дзвіночок, закликаючи слуг. Коли ж ті примчали – зажадала накрити «чогось такого легенького» в робочому кабінеті. Тут імператриця розташувалася у великому шкіряному кріслі й, чекаючи закуски, заходилася розбирати кореспонденцію.

На лихо, Катерина Олексіївна майже одразу натрапила на паризьку газету, передова стаття якої представляла злісний пасквіль щодо її відносин із рештками Брауншвейзької династії в особі Іоанна Антоновича, ув'язненого в Шліссельбурзькій фортеці. У нападі люті государиня ледь не розірвала газету на жмутки, але керуючись раптово почутим внутрішнім голосом, наступної миті відклала її вбік: либонь згодиться, а порвати – справа нехитра, це завжди встигнемо!..

У двері тихо постукав лакей: наляканий ранньою побудкою, він найбільше боявся чимось розгнівати государиню.

– Заходь, не бійся, – підбадьорила Катерина Олексіївна. – Чого тобі?

– До Вашої Імператорської Величності канцлер Панін прийшов. Відмовити або?..

– Чом це раптом відмовити?! Проси негайно!!!

– А як же із закускою?

– Спочатку про справи подумати треба, а на порожній шлунок голова краще працює. Нехай Панін заходить!

Лакей миттю зник: по тону государині зачув, що смаженим пахне… Ой, лишенько!

Тим часом канцлер уже переступив поріг кабінету.