Розділ «Глава 13 Фатальний вибір»

– Дуже вдячна Вашій Величності! – відкарбувала Мотрона Герасимівна.

– Та засунь ти, Мотько, свою вдячність собі ж туди, куди я тобі сував!.. А ти, Розумовський, дивися в мене, не забудь завтра на плац до восьмої нуль-нуль з'явитися, бо інакше під трибунал загримиш! – багатообіцяюче нагадав Петро Федорович.

Задкуючи спиною й безупинно кланяючись, Мотрона Герасимівна відступила. За нею, похнюпившись, пленталися Теплов і Розумовський. Заспокоїлися, лише опинившись за дверима небезпечного кабінету.

– Ну от! Усі врятовані, а на мене чекає відставка за неслухняність, – констатувала Мотрона Герасимівна. – Втім, Бог з ним: набридло то командувати, то схилятися перед монархом – я ж сім'ю власну хочу, діточок, чоловіка люблячого…

І вона уважно подивилась на… Теплова! Той зашарівся як хлопчисько, сором'язливо потупився. У Розумовського ледь очі на лоба не полізли від подиву. Він не міг пригадати, коли це Григорій Миколайович настільки відверто бентежився у присутності жінок… Але вголос лише запитав:

– Ти де зупинився, Григорію Миколайовичу?

– Та поки ніде – я ж прибув тільки-но й одразу в Зимовий палац подався. Хотів по старій пам'яті в Олександро-Невську лавру з'їздити. Гафія померла давно, але ж саме це місце для мене рідне…

– А давайте всі разом відправимося в Анічков палац: там море кімнат! А?

– Незручно якось… – почала Мотрона Герасимівна.

– Ти, Мотроно, не просторікуй, а речі збирай! І перевдягнися в нормальне, у жіноче… – гетьман бридливо скривився, оглядаючи її мундир. – Тобі взагалі вибирати не доводиться. Або забула вже, що тебе государ прогнав? Або знов у фаворитки царські пробитися вирішила? Та козачка ти чи ні, врешті-решт?! А як же родина, дитинчата?..

– Ні, Кириле Григоровичу, нічого я не забула. Просто незручно якось.

– Це залишатися тобі в палаці має бути незручно, а не про родину мріяти. Вірно я мислю, Григорію Миколайовичу?

Теплова несподіване питання спантеличило. Він забарився з відповіддю, але нарешті зібрався з думками й промимрив, запинаючись:

– А й справді, Мотроно Герасимівно, поїдьмо з нами. Можливо, ви ощасливите якогось удівця, схожого на мене… будуть у вас і родина, і діточки, і будинок свій…

«Ого, та це справжнє зізнання!» – подумав Кирило Григорович. Адже Теплов завжди говорив те, про що думав…

– Що ж, тоді зустрінемося біля парадного під'їзду за три години, поїдемо до братика Олеся святкувати наш дивний порятунок. Я зараз тільки пошлю когось в Анічков палац, щоб до прийому готувалися. І деякі свої справи вирішу… Гаразд?

– Домовилися! – в унісон відповіли Мотрона Герасимівна й Григорій Миколайович.

«Уже разом туркають, голубки», – задоволено подумав Розумовський.

Полишивши їх, Кирило Григорович попрямував в імператорську оранжерею, де ще зранку замовив у знайомого садівника букет добірних орхідей. Квіти були прекрасні. Він замружився й уявив, як спалахнуть очі Като…

За кілька хвилин палацовий слуга доставив із кращої столичної цукерні коробку марципанів. Прийнявши букет і солодощі, окрилений гетьман поспішив на половину цариці. Пройшовши лабіринтами палацу, опинився в далекому, майже не обжитому крилі. Далеко ж сховав її Петро! І як нещасна терпить отакі знущання?..