Розділ «Глава 13 Фатальний вибір»

– Еге ж, краще, братику мій Кирилко, просто нікуди!.. – тепер у тоні старшого брата виразно відчувалася гірка іронія. Кирило Григорович почав здогадуватися про причини такої поведінки, а тому запитав роздратовано:

– А якщо нікуди, мене навіщо запитуєш?!

– Ну-у-у… не знаю! – Олексій Григорович тільки руками розвів, плечима знизав і повторив розгублено: – Не знаю, Кирилко. Втім, я більше сам із собою зараз розмовляю, ніж з тобою. Загалом, не звертай уваги на мої слова, братику.

І знову знизавши плечима, не попрощавшись із присутніми, вийшов старечою ходою, зник у розкішних надрах Анічкового палацу.

«Невже і я колись стану отаким старим, нікому не потрібним?!» – з жахом подумав Кирило Григорович, проводжаючи сумним поглядом згорблену фігуру. Адже братові всього лише п'ятдесят три роки, ще не надто старий начебто! Теплов геть набагато молодшим виглядає, якщо поставити його поруч з Олесем…

Удосталь наговорившись і наївшись, усі розійшлися по своїх кімнатах. Усю ніч Кирило Григорович не спав, відверто не знаючи, як вчинити у нинішній ситуації?! Відправляючись до Санкт-Петербурга, він розраховував добряче повеселитися на столичних балах, а також одним махом вирішити питання з правом спадкування гетьманської посади. Не вийшло! Нічого не вийшло!!! Усе пішло під три чорти…

Ранком Григорій Миколайович і Мотрона Герасимівна виїхали в Олександро-Невську лавру, щоб незабаром обвінчатися й зажити, як і належить, душу в душу.

На Кирила Григоровича чекав Ізмайлівський полк…

Військова служба приносила гетьманові чимало турбот і образ. Людина споконвіку цивільна, він змушений був цілими днями без упину марширувати зі своїм полком на плацу імператорського палацу. Це здавалося йому принизливим блюзнірством.

Петро Федорович повідомив Кирила Григоровича, щоб він готувався вести в бій армію й що вітчизна чекає від нього славетних перемог на полях боїв проти Данії – ніяк не менше! Гетьман жартуючи натякнув, що в тилу його Ізмайлівського полку повинна йти інша армія, щоб багнетами в спину підганяти наступаючих до перемоги…

Государ жарту не оцінив. І серйозно пообіцяв у разі потреби погнати до перемоги ізмайлівців разом з гетьманом-полководцем саме таким чином – багнетами у спину!..

Розумовський дуже гостро відчував, що опинившись на вершині влади в Російській імперії, своїми управлінськими талантами Петро Федорович швидко приведе країну до нищівного краху. Що ж робити?! А шкода! Чесне слово – шкода!!!

Кирило Григорович перебував у цілковитому розпачі, коли якось пізнім вечором старий лакей Аполлінарій відкрив двері його кімнати й обережно доповів з порога:

– Прибув іноземний граф Сен-Жермен. Чи то до вас, чи до Олексія Григоровича – каже, йому однаково. Лише просить прийняти у невідкладній справі, надзвичайно важливій для вас обох. Тож як, вислухаєте його – або?..

Кирило Григорович досить неприязно ставився до цієї людини: колишній хутірський пастушок у глибині душі побоювався всілякої погані, а Сен-Жермен зажив слави чаклуна й чарівника, що читає в душах людських, немовби в розкритій книзі. До того ж, на вигляд йому було років тридцять, зате, якщо судити по очах – всі триста… якщо не три тисячі!..

Однак обставини склалися критичні. А якщо справді попросити допомоги в самого нечистого, яким, на глибинне переконання гетьмана, і був цей загадковий Сен-Жермен?

Тому Кирило Григорович розпорядився коротко:

– Проси…

Недарма наказав учинити саме так, ох, недарма…

Сен-Жермен прибув із пропозицією досить несподіваною, але настільки ж цікавою. Виявляється, він був емісаром цариці Катерини Олексіївни, що збиралася підняти заколот проти свого негідного чоловіка, скинути його з престолу і затвердитися там самій, щоб порятувати Російську імперію – ні більше, ні менше!!!