Розділ «Лоходонта юкатанська, або Полювання на мексиканського слона»

Ооооох. От тоді-то й почалось… Лоходонт впустив Тьомика і заревів з такою люттю, що видув з моєї голови всі залишки алкоголю, а з ними – всю мужність та сміливість. Якось радше підсвідомо, аніж осмислено, я метнувся навколо слона підбирати Тьомика. Слон тим часом рвучко розвернувся на 180°, мордякою до того місця, звідки я щойно лупнув йому по батарейках. На щастя, мене там уже не було – одна трава. Лоходонт, втямивши, що його спритно ошукали, неначе танк, розкидаючись з-під ніг шматками землі, ще раз крутнувся на 180° і уздрів, як я поквапно відтягую контуженого напарника в напрямку огорожі.

…Я не пам’ятаю, як опинився за огорожею, але точно знаю, що це вартувало мені кількох років життя. У мене тремтіли руки і спирало дихання, а потім підкосилися коліна, і я безсило опустився на землю. Лоходонт стояв навпроти і дивився на мене налитими кров’ю, оскаженілими очиськами. Щоправда, мене й озвірілу тварину розділяв тепер масивний сталевий парапет. Бездиханне тіло Тьомика валялося поряд, скоцюблене в неприродній позі, – таким я його залишив, щойно вирвавшись зі слонячого вольєра. За Тьомиком виднілись погнуті граблі, якими я, пригадую, самовіддано і відчайдушно відбивався від слона під час відступу.

Я потроху відсапався і почав заспокоюватись, відчуваючи, як минає дрож у кінцівках. І тоді слон, падлюка, налігши масивною єхидною пикою на парапет, непомітно простягнув крізь темряву свій кілометровий хобот і по-звірячому протрубив удруге – прямісінько мені у вухо.

Я впісявся і знепритомнів.

3

– Допоможіть!!! – несамовито горлав я, вриваючись у приймальне відділення лікарні. – Допоможіть, хто-небудь!

На мої крики збігся весь медперсонал клініки разом з тими хворими, які могли самостійно пересуватися. Воно й не дивно, адже далеко не щодня їм випадає таке колоритне видовисько: два добряче пом’яті європейці, які щойно повернулись з полювання на слонів.

Я ледве тримався на ногах і тягнув на плечах зомлілого (а може, й мертвого) Тьомика. Я був увесь у лайні і не чув на одне вухо; Тьомик був блідий, мов свіжовибілена стеля, не чув на два вуха, не бачив на обидва ока, стискав у зубах шматочок слонячого хобота, а в правій руці – намертво – двостволку. У нас обох волосся на головах стояло сторчака.

Я дочовгав до рецепції і звалив тіло Тьомика на стійку, але трохи перестарався, через що мій напарник ковзнув по лакованій поверхні вперед і, загрібаючи папери ватяними ногами, брикнувся по той бік рецепції. Медсестра верескнула й відсахнулася – виглядало так, наче я прийшов і кинув їй на стіл небіжчика, мовляв, нате, оформляйте.

– Допоможіть нам, благаю, – охриплим голосом простогнав я.

З натовпу виборсалась бригада сонних санітарів, які мерщій витягли бездиханного Тьомика з-під стійки. За ними з’явився сухий і зморшкуватий доктор у строгих металевих окулярах.

– Що з ним таке? – спитав лікар, зацікавлено обдивляючись Тьомика.

– Ми… е-е-е… ми полювали на слонів, – пояснюю.

– Де?!

– Та тут, недалечко, – я махнув рукою, показуючи напрям, – два чи три квартали.

– Кгм… щось я не того…

– Ну, лікарю, я не знаю, як це у вас по-науковому правильно називається, але слон, по-моєму, зробив йому, – тицяю пальцем на безтямного Тьомика, – інгаляцію.

– Що зробив?!!

– Інгаляцію. Рот в рот, і дмухнув.

– І що?!