Розділ «Лоходонта юкатанська, або Полювання на мексиканського слона»

– Ну, скажімо, за триста я був би згоден прогулятися з вами й подивитися на слонів.

Я запитально глипнув на Тьомика.

– Я згоден навіть на тисячу, – зціпивши зуби, прошепотів він, а я тоді, пригадую, подумав, що, якщо у Мексиці таки існують слони, то Тьомик ще до півночі настріляє цілий табун. Ніяк не менше.

– Згода, – відказав я інтелігенту, – Триста песо. Але гроші отримаєш не раніше, аніж ми побачимо першого слона.

Мексиканець кивнув. Ми з Тьомиком хряпнули ще по одній – на коня (той Хосе Куерво, курва, таки файну текілу жене), а потім, хитаючись, наче на палубі сейнера в семибальний шторм, вийшли на вулицю. І тоді я, який випив на одну стопку менше за Тьомика, висловив останню розумну фразу на той вечір:

– А на хріна нам слон, чувак?

– Продамо, – безапеляційно заявив Тьомик. – А виручку… г-гик… пійсят на пійсят.

Я прикинув, скільки може коштувати один слон, навіть якщо його просто пустити на м’ясо. Ну, нормально, думаю.

– Добре, – кажу, – поїхали!

Відтак ми втрьох запхалися у куций хетчбек, мексиканець всівся за кермо, оскільки був найменш налиганим з усіх нас. Мотор сонно зачахкав, розганяючи вечірню тишу Мериди, і ми пірнули у темряву вуличок поміж сплячими кварталами.

Їхали, треба сказати, зовсім недовго. Навіть за місто, по-моєму, не вибралися, спинились десь на окраїні Мериди коло високого паркану зі старанно пофарбованих і загострених угорі прутків. Крізь загорожу звідусіль випирала нетипова для Юкатану вруниста тропічна зелень.

– Далі доведеться трохи пройтися, – сказав мексиканець.

– О’кей, – сказали ми і вивалились з машини.

Трохи поодаль вимальовувалась артистично намазюкана вивіска «Chorros de Milla[35]».

– Що то таке? – спитав я, прижмурившись і тицьнувши неслухняним пальцем у плакат.

– Не зважайте, – похапцем мовив інтелігент. – Ходімо, а то слон може втекти.

Майже кілометр ми тюпали назирцем за провідником по рівненькій асфальтовій дорозі, потім асфальт обірвався і почався розбитий ґрунтовий путівець. Хвилин за десять ми зійшли й з нього і завернули далі в густі непролазні зарості. Було темно, вогко і страшно. Я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання в такій обстановці зустрічатися з п’ятитонним лоходонтом, а тим більше полювати на нього. Так і сказав Тьомику, щоправда, сказав українською, щоб не тривожити провідника.

– Не дрейф, напарнику! – бравурно відказав мені Тьомик. – Завтра на вечерю матимемо багато м’яса.

– Знаєш, а мо’ краще сходити в McDonalds? – тихо пролепетав я, але Тьомик лиш відмахнувся й засипав у патрони сіль.

Звідкись долинав негучний плескіт води, мабуть, від невеликого водоспаду, праворуч над головами гухкали мавпи, звідусіль тріщали цикади. Набір звуків більше нагадував джунглі Чіапасу, аніж рівнини Юкатану, і це мене трохи непокоїло. Інтелігент вправно пробирався між ліанами та колючим віттям, мовчки ведучи нас на зустріч з незвіданим.