Розділ «Лоходонта юкатанська, або Полювання на мексиканського слона»

У Мексиці цілком нормально, коли до бару чи ресторану вривається знадвору який-небудь вуличний торговець і починає соватися поміж столиками, галасливо пропонуючи відвідувачам свій крам, переважно всякі маловартісні та вбогі сувеніри.

Я ж так сильно зрадів від воскресіння Тьомикового красномовства, що не припиняв налягати на «José Cuervo». Тьомик не відставав, і ми по-чорному жлуктили те диявольське агавове пійло. Нараз поряд з нашим столиком невідь звідки постав засмаглий опасистий мексиканець в ошатному жакетику, але в подраних джинсових штанах.

– Buenos tardes, señores![31] Не бажаєте прикупити сувенір на пам’ять про Мексику?

У Тьомика до того часу вже зовсім око за око заїхало. Він випустив хмарку диму прямо в морду вайлуватому крамарю і розв’язно поплескав його по плечу:

– Аміґо! Óла, аміґо, ме йямо[32] Тьомик, Артьом. Зрозумів? – а потім повернувся і отетеріло витріщився на мене: – Що ця мартишка хоче від мене?

– Та, мабуть, впарити якесь барахло.

– Скажи, нехай показує! – категорично заявив Тьомик.

Я переклав його побажання, на що бродячий підприємець слухняно дістав з-під поли довгастий згорток і розкрутив його. Уже тоді, побачивши, як загорілись очі мого компаньйона, я зрозумів, що сьогоднішній вечір закінчиться кепсько.

– Чувак, глянь! У нього пушка, – прошепотів Тьомик, від хвилювання немислимо вилупивши очі і висолопивши язика.

Незграбний мексиканець тримав перед нами стареньку двоствольну дубельтівку, ретельно загорнуту в звичайний обгортковий папір гірчичного кольору.

– Воно… е-е-е… воно працює? – обережно поцікавився я, торкаючись пальцями подряпаного й холодного металу ствола, поки Тьомик пускав слинки.

– Це найкращий дробовик на всьому Атлантичному узбережжі! – пролепетав торговець.

– А по-моєму, цю аркебузу сюди ще Кортес завіз, – заперечив я, нагледівши плямки іржі на стволі.

– Сеньйори! – обурився мексиканець. – Та як ви можете таке говорити? Ця гвинтівка – справжній витвір зброярського мистецтва!

Я відмахнувся і вже збирався послати кудись подалі цього набридливого нахабу, але Тьомик притримав мою руку й відкарбував, неначе солдат на плацу:

– Cuánto cuesta, señor?[33]

«Ого, – думаю собі, – ніколи не бачив, щоб текіла так благодатно впливала на людину. Скоро мій напарник балакатиме іспанською не згірше від мене».

– Якщо сеньйор розуміється на зброї, а я бачу, що саме так і є, – улесливо почав торгаш, – то він збагне, що ціна цілком справедлива за такий шедевр – усього лиш п’ятсот песо, сеньйоре.

– Що він с-с-сказав? – Тьомик схилив до мене голову і довго водив по колу очима, стараючись намацати моє обличчя в сутінках бару. – А то я щось геть не тойво… не у фокусі. Він що, блін, китаєць?

– Нє, він мексиканець. Він каже, що хоче за цей допотопний мушкет п’ятсот песо.