Розділ «Лоходонта юкатанська, або Полювання на мексиканського слона»

Тьомик рішуче стукнув кулаком по столу:

– Я беру!

– Не спіши, – остудив я Тьомика і прискіпався до мексиканця: – А як у вас з набоями?

– Е-е-е… Ну, набоїв у мене немає, – промимрив бродячий крамар, і я зрозумів, що ствол крадений, – але… але ви можете прикупити їх у будь-якому мисливському магазині. А щоб зробити пробний постріл, замість дробу достатньо зарядити дробовик сіллю! У мене є два патрони.

– Нє, без набоїв ми не беремо, – промовив я, пихато відкопиливши нижню губу.

– Але й-й-а… – встряв був Тьомик, та я тут же наступив йому на ногу під столом, примусивши заткнутись.

– Нехай так, сеньйори, – покірливо схилив голову мексиканець, – чотириста п’ятдесят…

Я переможно зиркнув на Тьомика, мовляв, кого ти будеш вчити бізнесу, салабоне?

– Чотириста, і ні песо більше, аміґо, – кажу тому замурзаному спекулянтові.

Мексиканець гарненько вилаявся іспанською, сплюнув на підлогу пивнички, але погодився. З якимось тоскним передчуттям я допоміг Тьомику відрахувати купюри, після чого мексиканець хутко сховав їх за пазуху і зник.

– Ґрасіас, аміґо! – кинув йому вслід Артем, з любов’ю притуливши дробовик до грудей. Його обличчя сяяло невимовним щастям.

Затим ми одночасно злодійкувато роззирнулись навкруги – адже щойно придбали вогнепальну зброю без будь-яких документів прямо посеред людного ресторану, – однак ніхто, схоже, не звертав на нас ані найменшої уваги.

– Це діло треба обмити, – нарешті сказав я.

Тьомик ствердно хрюкнув. Ми свиснули офіціантку й хильнули ще по п’ятдесят грам.

– Ти коли-небудь був на полюванні? – зрештою поцікавився мій товариш.

– Нє, – кажу, – а ти?

– І я не був, але відчуваю, що стану запеклим мисливцем. У мене аж руки сверблять. Треба десь випробувати покупку, – від Тьомикової апатії не лишилося й сліду. Мій компаньйон ожив, посвіжішав, підморгував мексиканкам у барі й час від часу любляче погладжував стареньку проржавілу двостволку, яка спокійно лежала поряд з ним на столі.

– Але ж у тебе немає набоїв, – я знав, що це, в принципі, не аргумент, однак чомусь несвідомо передчував, що нам не варто того вечора пертися на полювання.

– Ти ж чув, що сказав мексиканець, її можна зарядити сіллю! Це ж тільки попробувати. А набої якось потім купимо.

Сказавши це, Тьомик безстрашно підвівся, незграбно метеляючи руками, зібрав сільнички з найближчих столиків і безцеремонно розпихав їх собі у кишені. «Все, – думаю собі, – сьогодні будуть трупи…»