Розділ «Лоходонта юкатанська, або Полювання на мексиканського слона»

– А по-моєму, він спить, – здогадався я.

– Не може бути! – Тьомик обійшов хоботного спереду і почав розмахувати перед ним своїм дробовиком, по-хамськи тицяючи обріз прямо межи очі сумирній тваринці. – Ти, блін, мамонт плішивий, досить спати! Вставай! Гей, ти, я з ким розмовляю?! – кричав мій безстрашний компаньйон.

– Напарнику, давайте без фанатизму, – я коли доходжу до останньої стадії сп’яніння, завжди до Тьомика звертаюся на «ви», – слон потрібен нам живий. За живого більше дадуть, партнере. І не опускайтесь до особистих образ, ви ж джентльмен, вам це не личить.

Тьомик, схоже, мене вже не чув. Він мене ніколи не чує, коли доходить до останньої стадії оп’яніння.

– Ти недомірок! – закричав Тьомик, раптом входячи в мисливський кураж. – Ти на кого хвостом махав? Товстозадий членонос! Скотина парнокопитна! Та мої предки по три таких, як ти, на кожну вечерю валили, причому жували тільки хвости і вуха, а все інше викидали!

– Напарнику, зберігайте спокій! Треба вияснити, може, слон просто не розуміє української! – я нарешті зліз із товстенної ноги на землю.

Втім, слон не спав – він давно звик до людей. Йому просто було по цимбалах.

Мастодонт ще довго не реагував на наші закиди. Потім скрушно зітхнув, зрозумівши, мабуть, що від цього божевільного двоногого, від якого так сильно тхне текілою і який так експресивно розмахує перед ним руками, нічого смачненького не діждатися, розвернувся до нас спиною і з горя наклав ще одну купку прямо під ноги моєму напарнику. Це було просто вершиною цинізму і вельми необачно з боку слона, позаяк Тьомик щоразу, коли перебере, дуже болісно реагує на публічні прояви неповаги до його персони. А цього разу Тьомик був не просто в дупель п’яним, а ще й небезпечно озброєним.

– Все, він мене дістав, – сказав Тьомик, рішуче підступив до слона, приставив йому під хвіст двостволку і натиснув на спусковий гачок.

Я, коли угледів, що він збирається робити, страшенно перелякався, бо пам’ятаю, як десь колись читав, що поранені слони дуже небезпечні. Але я не встиг нічого вдіяти, щоб перешкодити напарнику, я навіть не встиг крикнути, а дробовик уже глухо гахнув, всадивши півфунта солі акурат слону в п’яту точку…

Я не спеціаліст із зоології, через що не знаю, чи мексиканські лоходонти хвицаються, чи ні, але тоді, пригадую, подумав, що, якщо вони таки хвицаються, то наші з Тьомиком тіла знайдуть завтра кілометрів за два від цього місця.

Однак, на моє здивування, слон лиш зачудовано і не без задоволення хмикнув, а потім кілька разів радо махнув хвостом. Я відійшов трохи вбік від його необ’ємної корми; мастодонт повернув голову і подивився на мене, лукаво прижмуривши око. Він наче промовляв: «Ну, ви, чуваки, й даєте! У мене, блін, ще такого ніколи не було!»

– Ну що, він помер? – спитав мене Тьомик, визираючи з-за слонової задниці і все ще тримаючи двостволку під хвостом, готовий зробити контрольний залп з другого ствола. – Хвіст ніби більше не смикається.

– Напарнику, а по-моєму, йому подобається, – пролопотів я.

Тьомик почухав за вухом.

– Знаєш, якісь у них слони в Мексиці неправильні, – стурбовано сказав він.

Я теж спантеличився. Мій мисливський запал потроху вивітрювався, і я не знав, що далі робити з цим меланхолійним ікластим мастодонтом. Одначе Тьомик не полишав надії приборкати непокірного мексиканського хоботного. Він знову обійшов кругом слона і, не випускаючи з правої руки рушниці, лівою рішуче потягнув його за хобот. Лоходонт легко вивільнився, припасував хобота до Тьомикового писка, накривши тому рота, носа й очі, коротше, зразу півобличчя, і легенько, по-доброму висякався. Ось це вже стало останньою краплею. Ображений до глибини душі таким неприхованим виявом зневаги, Тьомик у ту ж мить з усією доступною йому силою та злістю укусив слона за хобот…

Щоправда, це він мені вже потім розказав, аж через три дні, коли прийшов до тями і коли до нього повернулася пам’ять. Бо тоді на полі, під час полювання, я цього не знав і навіть не здогадувався, що слон йому не просто так вдунув. Усе, що я побачив, – це те, як прямо на моїх очах п’ятитонний лоходонт напнувся і, не знімаючи хобота з Тьомикової морди, прямо в оцю саму морду протрубив слонячий клич такої сили, що у бідолахи Тьомика, здається, аж мізки крізь вуха засвистіли.

Від цього моменту для Тьомика полювання на мексиканського слона закінчилося. Про всі наступні перипетії і закінчення цієї епічної історії він довідався значно пізніше, аж через три дні, з моїх слів. Він весь обм’як, пополотнів і більше не виказував опору. Слон обхопив його хоботом за тулуб, відтягнув трохи вбік і почав осатаніло гамселити об землю. Зімлілий Тьомик літав у повітрі й теліпав руками, наче лялька з ганчір’я.

Я занімів і злякано дивився, як товстошкурий монстр метався туди-сюди по своїй галявині, тягаючи за собою мого бідного компаньйона. А тоді схопив перше, що втрапило під руку, – звичайні граблі, які невідомо звідки взялись коло парапету (який теж, до речі, як я тоді думав, невідомо звідки взявся), і безстрашно помчав навздогін за слоном – відбивати Тьомика. Кілька разів я лупонув по ньому (по слону, не по Тьомику) граблями, не заподіявши проте ніякої шкоди, аж коли запримітив, що прямо перед моїм носом опинилися огидні слонячі яй… ну, ці… як їх… батарейки. Я навіть не вдарив по них, я просто підчепив їх грабельками і потягнув до себе.