Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

– Поселилися сьогодні зранку, – продовжив Хорхе. – Один з них німець, інший – швед. По-моєму. Де й коли вони нагребли стільки землі – поняття не маю. Але… – ось у цьому місці, пам’ятаю, у мене ледь серце не вискочило з грудей, – …з документами на землю все гаразд. Її потрібно брати, доне…

– Ти впевнений?

– Так, доне.

«Гарна робота, чувак», – подумки похвалив я сам себе, полегшено зітхнувши. Однак розслаблятися не було часу: Тьомик уже повним ходом налягав на донью Розу.

– Як щодо того, щоб викурити по сигарі на веранді, помилуватися зоряним небом і поговорити про справи? – запропонував дон, хоч звучало це, швидше, як наказ, аніж пропозиція.

– Із превеликим задоволенням, – сказав я, вхопивши Тьомика за лікоть.

– Я не палю, – сказав Тьомик.

Я сильніше стиснув його лікоть.

– Я не палю! – загорлав він, рвучко вивільнивши руку.

– Мені достатньо й одного з вас, – засміявся дон.

– Але ми працюємо тільки вкупі, – рішуче відказав я і силоміць витяг напарника з-за столу; донья Роза сердито надула губки, змірявши мене сповненим ненависті поглядом.

Ми вийшли на просторий балкон, заставлений мармуровими вазонами з різними екзотичними квітами. Тьомик ображено сопів. Дон Педро запропонував мені сигару, запалив свою, а далі витяг з папки, яку приніс йому Хорхе, один з моїх «мокрих» актів на землю.

– Я волів би почати з оцього шматка, – він подав мені папірець.

Я прийняв документ обома руками, міцно притисши лікті до тулуба, щоб не видати зрадливе тремтіння кінцівок. То був той самий злощасний кусень землі під номером AJ317, з якого усе почалося. Судячи з опису, наділ розташований десь зовсім поряд з володіннями дона.

– Я купую цей пай, – безапеляційно відчеканив дон Педро. Він не сказав «чи не думали ви про продаж цього паю?» або ж «я міг би купити цю ділянку». Ні. Його тон не допускав жодних заперечень. Однак я ладен був продати землю прямо зараз, не торгуючись, навіть за півціни, аби тільки якнайшвидше дати драла з цих хоромів. Тьомик стояв поряд і вдавав, що уважно слухає дона, хоча очима мацав і роздягав сеньйору Розу, що зосталася сидіти за столом, кокетливо схиливши голівку набік.

– Я не проти, – стримано відказую донові.

– Я знаю, – дон хижо усміхається, а тоді незворушно називає ціну: – П’ять мільйонів песо.

Тут у Тьомика аж очі на лоба полізли. Схоже, на кількадесят секунд він забув навіть про донью Розу. Я відчував, що він ще, чого доброго, зомліє від почутої цифри. Геть-бо непристосований хлоп до справжнього бізнесу. Особисто я ніскільки не вразився і промовчав.

– Непогана ціна за такий шмат, – перервав хвилинну мовчанку мексиканець, чи то здивовано, чи то розгнівано звівши на переніссі брови. Я кивнув.

– Ось це завдаток, – безбарвно продовжив дон Педро. – П’ятсот тисяч песо. Завтра мої люди зв’яжуться з вами і переведуть на рахунок решту. Підготуйте усі документи для передачі землі у мою власність.