Розділ «Як справжні мужики в коханні освідчуються»

Я зрозумів, що сталося щось страшне і непоправне, тому не відповідав, сердито пухкаючи. Можливо, мій напарник отямився, і вся операція скасовується?

– Ти справді думаєш, що задумка з принцом на білому коні спрацює? – спитав Тьомик.

– Так, – сердито відрубав я.

– І що сама ідея дійсно прикольна?

– Так!

– І що такого для неї ще ніхто ні разу не робив?

– Та-а-ак!!!

Якийсь час Тьомик сопів у трубку, щось обмізковував.

– Слухай, чувак, я тут подумав… а раптом коняка пукне?

Тієї ночі я по-звірячому розправився зі своїм домашнім телефоном.

11

Білосніжка не понесла, не намагалася влаштувати ковбойське родео, не наваляла по дорозі і якщо й перділа, то зовсім тихенько, впівголоса. Словом, усе складалося якнайкраще. На жаль.

Тьомик повільно, наче він рухався у товщі води на глибині десять метрів, зліз із коняки і зробив кілька непевних кроків у напрямку Альони, міцно стискаючи двома пальцями довгу чорну троянду. Дівчина стояла в кількох метрах від нього, якось в’яло опустивши руки вздовж тіла, але, як завше, гордо піднявши підборіддя. Вона дивилась кудись трохи вбік, холодно й таємниче виблискуючи очима. Праворуч від Альони стояв я, ліворуч – її батьки та старший брат Вася. Батько дівчини тримав руки складеними за спиною і похмуро зиркав то на мене, то на Тьомика, що ритмічно похитувався у сідлі і помалу наближався. У Васі вираз був якийсь відсутній і в той же час ще лютіший, аніж у батька. Обидва вже давно знають і мене, і Тьомика, як облуплених.

Навколо спинялись, зацікавлені небуденним видовищем, випадкові перехожі.

Тьомик непевно ступив ще кілька кроків, опинившись віч-на-віч зі своєю обраницею. І тоді на якусь долю секунди скосив погляд на мене. Цього вистачило, щоб я зміг чітко роздивитися його переполоханий вираз обличчя…

Знаєте, колись, ще замолоду, під час чергової молодецької гулянки, Тьомик поділився зі мною своїми страхами, мовляв, у нього просто патологічна боязнь таких моментів, як вінчання чи освідчення.

– Варто просто про це задуматись, – казав мені Тьомик, – як на мене налітає гикавка і накриває хвиля масної паніки, здається, що весь світ руйнується, і хочеться бігти, не спиняючись, кудись далеко-далеко в поле і сильно кричати: «А-а-а».

…Тож отієї долі секунди мені вистачило, щоб усе зрозуміти. Я ж казав: іноді я просто читаю думки мого Тьомика. Тому я вже знав, що далі буде. Зараз Тьомик пожбурить оту чорну троянду, щоб відшукати яку, я витратив неймовірні зусилля, на смітник, продекламує щось на зразок «Живим не дамся!» або ще більш банальніше «Пішли всі в сраку!» і чкурне звідціля так швидко, що навіть мені не наздогнати. Я вже й собі почав піддивлятися імовірні шляхи для відступу, бо встиг запримітити добре нагострену сокирку в руках Альониного тата, що той старанно маскував за своєю спиною, а також недобрий проблиск в очах Васі, Альониного брата, який непомітно, черепашачими кроками посувався до мене…

Дійсно, якби ми могли зазирнути у голову Тьомика, то побачили б, що горе-наречений таки справді був на волосинку від того, аби дати драла в такий урочистий момент. Він увесь тремтів, забув усі наготовані слова і не смів підвести очей, боячись зустрітись поглядом з насупленою Альоною. Тьомик – даю голову на відсіч – уже уявляв своє безмежне привільне поле, де він, мов жеребець, несеться і горлає: «А-а-а!»

Однак Артем бачив мене, бачив батьків Альони та її сусідів, відчував тепло білосніжної кобилки за своєю спиною і розумів, що всі чекають від нього рішучих дій, гідних справжнього мужчини, розумів, що безнадійно зіпсує такий помпезний епізод і свою репутацію, якщо просто так візьме та й накиває п’ятами. А ще він знав: якщо кинеться зараз навтьоки, Альона більше ніколи не спуститься до нього. Другого шансу не буде.