Розділ «Як справжні мужики в коханні освідчуються»

– Чорну троянду я теж беру на себе, – я зробив ще кілька поміток у блокноті. – Ну і останній атрибут справжнього принца – це фінальна промова, яка вцілить точно в серце майбутній нареченій, – підсумував я. – Над цим ти мусиш попрацювати сам.

– Із задоволенням, друже, – засяяв мій напарник.

Тож другого ранку, відшпурнувши геть усі сумніви, я кинув усі свої сили на підготовку майбутніх Тьомикових заручин. Іноді мені аж не вірилося, що я оце власноруч виряджаю свого найкращого товариша в останню путь, «по той бік фронту». Утім, інакше я просто не можу: коли вже робити щось, то тільки з повною віддачею, викладаючись на всі 100. І край.

9

До справжньої осені лишалося ще чимало часу, однак краєчки листків на деяких деревах потроху починали буріти. Сонце ковзало над горизонтом по плескатій дузі, щодень ближче притискаючись до обрію. Нерухоме повітря ще зберігало в собі залишки літнього тепла, лиш вряди-годи пориви по-справжньому осіннього вітру, які наскоками налітали з найближчого переліску, затято хлистали обличчя холодом. Повсюдно зависли павутинки бабиного літа.

Тьомик стояв переді мною у високих ботфортах і в кумедній шапочці танкіста на голові. Нормального шолома для верхової їзди я не дістав, тому довелося брати трофейну танкістську шапочку, яку мій дідуньо врятував з палаючого «Тигра» у 44-му десь на полях у Австрії. На обличчі мого напарника застигла перекошена гримаса люті, яка мала єдину мету – приховати його розгубленість та боязнь того, що має початися за кілька хвилин.

– Чого у неї під хвостом так брудно? – спитав мій напарник, практично не розтуляючи губ.

– Хочеш, можеш помити сам. Чистіше не було.

У кількох метрах перед нами, нетерпляче тупцяє невисока біла кобилка з міцними ногами, благородною осанкою, певно, запозиченою від арабських предків, і вологими оксамитовими очима, як у молодої лані. Зліва на її крупі, прямо над хвостом, виднівся невеликий ґандж – три химерні гніді плями. Коня чисто білої масті, на жаль, не найшлося. Але я сказав Тьомику, що ми наближатимемося до Альони правим бортом, тому нас це цілком влаштовує. Звуть кобилку Білосніжка, і, за словами власника, характер у неї як у черниці, – смирнішої не знайти на всю Східну Європу.

Білосніжка, як і належить черниці, стояла, чекаючи терпляче, а Тьомик нерішуче переминався з ноги на ногу, постукував підборами ботфортів і сопів носом. Зрідка кобилка граційно нахиляла голову до землі і починала ліниво пощипувати травку. Однак здебільшого роздивлялася мого напарника, немовби розуміючи, що саме цей незграба зараз її осідлає.

– Вона не кусається? – напружено проговорив Тьомик.

– Ні.

– А чого вона так витріщилась на мене?

– Певно, ти їй сподобався.

Попри це Артем не поспішав знайомитися ближче.

– Може, все-таки зупинимось на «Lexus’і»?

– Якому ще «Lexus’і»?

– Білому. Ну, замість білого «Mercedes’а»…

– Ні, – суворо відрізав я і затягнув тугіше зав’язку на танкістському шоломі мого напарника. – Відступати нема куди. Ні кроку назад!

Відтак Тьомик набрав повні легені повітря, а потім з шумом випустив його. Зробив один крок уперед, але зразу спинився: