Розділ «Частина 5 І не буде тобі вже більше для кого червоні хустки в’язати, одинока Міловице»

Друга твоя донька Маруся, Міловице, вийшла заміж і народила дочку. Але і в неї не склалася гарна доля. Чоловік Марусин був гірким п’яницею. Якогось разу напився і підпалив вночі хату, яку будували ви з Ільком; і сам потім згорів від горілки…

Маруся робила, як і ти колись, Міловице, на буряках і дослужилася була вже до ланкової. А в тяжкі роки не платили, Міловице, людям так, щоб можна було їм жити по-людськи, от і мусила Маруся красти. На плечах носила вона додому важкі лантухи з буряками і годувала скотину.

А ночами мусила Маруся ще й наливати шоферам могоричі, аби вони її слухали, бо треба було виконувати план…

А ще купила Маруся швейну машинку і вивчилася гарно шити, а тоді обшивала себе й родичів. Несли до твоєї Марусі, Міловице, крам і односельці. Довго тим заробляла собі на життя твоя друга донька.

Це вона останньою доживала в батьківському дворі, самотньою.

Твій син Гріша, Міловице, пішов у армію, відслужив та й переїхав жити до міста, одружився, і народила йому жінка двох синів. Робив Гріша у тюрмі наглядачем, там зі своєю жінкою і познайомився.

Іван два рази женився, але дітей йому Бог не дав.

Як складалися грішми твої, Міловице, діти тобі на могильний пам’ятник, то не дав Іван ні копійки, а сказав: «Треба було матір при житті жаліти, а після смерті хіба їй уже не однаково?»

Коли померла Ганя, то залишили Івана сидіти в хаті біля тіла. І поки жінки поралися на кухні, Іван вхопив заготовлений на похорон бутель горілки, поставив у сумку – і втік. Як же побачили, що Івана біля труни нема, то було вже пізно. Так Іван на похорон до сестри і не прийшов…

А Федося гарно вчилася, але з чотирнадцяти років покинула школу й пішла робити: подруга підмовила йти в колгосп пасти свині.

«Так гарно в полі, квітки цвітуть, свині пасуться, а ти тільки поглядай», – казала.

У вересні прийшов до тебе, Міловице, учитель.

«Куди ж ви, Міловице, дочку відправили? Нехай би дитина довчилася, вона ж розумна!»

«А що я їй скажу? Кажіть щось ви, може, послухає».

«Федосю, – просив учитель, – йди до школи. Закінчиш дев’ять класів, а тоді вивчишся на вчительку, або на кого захочеш!»

«Навіщо мені ваша школа? Що мені треба, то я вже знаю. У школі сидіти тяжко, а от коло свиней набагато лучче!»

Так ні з чим і пішов тоді вчитель. А Федося твоя, Міловице, після свиней пішла робити на цукровий завод. У п’ятнадцять років вилами перекидала у канавах буряки, вантажила на підводи важкі мішки з цукром, чистила від болота глибокі кагати.

Через кілька років, як повивчалися Федосині подруги, деякі повиїжджали в місто, пожаліла вона про свій учинок. Але не було вже як учитися, бо треба було робити.

«Якби ж у мене був батько», – виправдовувалася Федося все життя.

Федося теж вийшла заміж і народила двох дочок. А чоловік її хоч і був людиною вченою, але теж пив горілку…