Розділ «Частина 5 І не буде тобі вже більше для кого червоні хустки в’язати, одинока Міловице»

Не знав, певно, твій брат, Міловице, про страшну біду і злидні, про розруху, яка творилася у селі, не знав про те, що коли б і хотіли ви, його сестри, догледіти по-людськи свою матір, то ніяк не могли, бо самі ви ледве кінці з кінцями зводили. І хіба то було добре у вас життя? Такі були ті часи тяжкі й нелегкі…

Не взнав твій брат Тимко, Міловице, й того, що мати для нього заховала й берегла в гладущику гроші. І знайшли ті гроші аж тоді, як розвалили після материної смерті її стару хату, а зі стіни випав гладущик. Давно вже не було твоєї матері Горпини серед живих, але її гроші все чекали на сина…

І ти, Міловице, пізніше говорила до своїх дочок (коли жаліли вони на щось гроші): «А ви замастіть у стіну, як ваша баба Горпина!»

Як же розквітла була твоя, Міловице, старша донька Ганя і стала вже зовсім дівкою, то була вона висока, сіроока, з грубою довгою косою. І була твоя дитина дуже слухняна й працьовита. Ніколи не питалася вона в тебе, Міловице, що їй треба коло дому робити, і бралася завжди за найважче, за тяжку чоловічу роботу.

Було, йшла Ганя з левади, а з-під в’язки очерету виглядали тільки її босі ноги.

«Що ж це там суне по дорозі?» – питали одна в одної жінки, прикладаючи долоні до очей, коли дівчина йшла з руди.

«Та то Міловицина Ганя! Он яку копицю на плечах несе!»

А ввечері, як збиралися на вулиці сільські хлопці з дівчатами на колодках, бувало, рідко коли виходила й Ганя.

І почав був якось учащати на вашу вулицю хороший хлопець із сусіднього села, Іван. Приходив він і сідав із самого краю; сидів Іван і чекав, коли прийде твоя Ганя. Якось очікував так цілий вечір, вже й устав був, щоб додому йти, пройшовся трохи дорогою, а тоді повернув до твого, Міловице, подвір’я…

А Ганя не мала за роботою часу й на дівування, але Іван їй припав до душі і вона до нього вийшла. І на осінь попросила у тебе, Міловице, як було Гані вже вісімнадцять літ:

«Мамо, можна ми з Іваном поженимося?»

А ти, Міловице, й злякалася.

«На кого ж ти мене, Ганю, покинеш? – попросила. – Як же я лишуся сама з малими дітьми… Хто ж мені вдома допомагатиме?»

І Ганя нічого тобі більше не сказала.

Довгенько ще Іван приходив і стояв під вашими ворітьми тихо, але Ганя до нього ні разу більше не вийшла.

«Не приходь до нас, сину, – попросила ти, Міловице, котрогось вечора в Івана. – Ми бідні, й ти, бачу, не дуже багатий, тож шукай собі десь багатшу дівку».

Більше Іван у ваше село не приходив, скоро знайшов собі пару у своєму…

А через два роки відкрили у селі клуб, крутили в тому клубі кіно і робили танці.

Якось зібралися Олександрині дівчата йти на танці і впросили тебе, Міловице, щоб відпустила ти свою Ганю. Доросла Ганя не дуже й хотіла йти з дому, бо не мала гарного плаття.

«Іди, доню, та й погуляй трохи! – просила ти, Міловице, доньку. – Дівчата йдуть, і ти йди».