Розділ «Частина 5 І не буде тобі вже більше для кого червоні хустки в’язати, одинока Міловице»

Гірко тобі було, Міловице, що не якісь чужі волоцюги крали, а ті, з ким удень мусила ти вітатися.

І боялися в селі люди ночей, а тих злодюг боялися, щоб не вбили.

«Піду в сільраду й буду на волоцюг жалітися, – плакала ти, Міловице, й казала на вулиці жінкам. – Я ж вигляділа ті овечки, щоб було чим мені дітей малих годувати! Мій же Ілько воював, він погиб на війні! Нехай тепер знайдуть на тих злодюг управу! Хай вернуть мені мої вівці, бо я вже знаю, хто їх брав!»

«Мовчи! – радила тобі, Міловице, пошепки Олександра. – Бо ще прийдуть вночі й заріжуть тебе, як ту вівцю».

І боялася ти, Міловице, й мусила мовчати…

А через два роки після війни стався у селі через недорід іще один голод.

Пам’ятаєш, Міловице, як люди збирали по берегах лопуцьки й ловили у болоті жаб? А навесні діти твої рвали солодкий цвіт акації: обскубували з пишних кетягів пахучі дрібненькі квіточки і висмоктували з них сік.

«Мамо, яке ж воно добре! – гукали до тебе, Міловице, діти. – Як цукерки, що тато мав нам із війни привезти!»

Смоктала ті квіточки й ти, Міловице.

«І справді добре», – мусила всміхатися до дітей.

За зиму з’їли твої, Міловице, діти усю картоплю, ти навіть лушпайки мусила поварити.

А в травні взяла в Густі, своєї племінниці, Явдошиної дочки, дрібнесенької картопельки на насіння, щоб засадити город.

Висипала ти, Міловице, на жменю зі щербатого гладущика ще й дрібнесеньке пласке огіркове насіння та й висіяла його на березі, коло копанки Ількової близько. І ходила потім усе літо між ріденькими корчиками картоплі, і гладила руками зелене бадилля, просила, щоб росло.

А увечері палила ти, Міловице, в хаті піч, і варила для дітей рідку кашку з тої крупи, що по жменьці відсипали тобі у колгоспі.

Маленька Федося, як тільки бачила в челюстях вогонь, вилазила на піч, заглядала в черінь і кричала на всю хату: «Тягни больку! Сип куліш!» – бо хотіла їсти й не могла втерпіти.

А ще цілі вечори і ночі бахкав у твоїй, Міловице, хаті старий верстат, і викладалися з нього на земляний піл тяжкі сірі рядна. Пряла ти, Міловице, на верстаті рядна і тонке полотно, пряла собі й людям за гроші.

Якогось вечора пішла ти, Міловице, у село Китайгород на базар і повернулася аж над ранок, зате ж принесла у клуночку вутле поросятко. Впала ти, цілу ніч не спавши, стомлено на лавку, а поросятко кувікало собі у мішку. Вже Ганя розв’язала мішок і випустила паця в хату.

«Мамо, якесь воно дуже паршиве», – здивувалася.

«Нічого, дитино, як виглядимо, то й поправиться, – зітхнула ти, Міловице. – На краще грошей не хватило… Але ми дамо йому гарно їсти, то й виросте».

«Воно ж ледве дише».