Розділ «Частина 5 І не буде тобі вже більше для кого червоні хустки в’язати, одинока Міловице»

А як усі пляшки з горілкою кінчалися, йшли ви з грішми додому.

Зернят усіх ти, Міловице, ніколи не продавала, а лишала «на той раз». Зате пляшки з горілкою продавала всі…

«Стій у кущах тихесенько, – повчала ти маленьку Федосю. – Щоб ніхто тебе не побачив! А як наторгуємо багато грошей, то я куплю тобі пряника або цукерку».

А ще, Міловице, ви жили з городу. Сіяли гарбузи й на осінь варили з м’якушу кашу, а гарбузове біле насіння сушили на припіку й несли продавати на базар.

Продавала ти, Міловице, ще й мак, часник і цибулю, по весні моркву, огірки – все, що люди в тебе купували. А сама з дітьми найчастіше їла пісну картоплю й сірий кулешик.

Часто твої, Міловице, діти бігали гратися до тітки своєї Олександри, бо там було трішки багатше, ніж вдома. Найдужче любила Олександрину піч Федося. Олександра була їй за хрещену матір, то й наливала похресниці повну кружку теплого молока.

Федося вже й знала, коли йшла з череди тітчина корова, і виглядала її на березі коло руди. А тоді, Міловице, бігла твоя Федося слідом за коровою аж до своєї хрещеної, ставала коло хатніх дверей і мовчки дивилася. І Олександра, побачивши Федосю, брала з мисника велику солдатську кружку, наливала з дійниці молока, різала скибку свіжого хліба і годувала похресницю.

Або ще любила твоя Федося, Міловице, сидіти у хрещеної своєї на теплій печі. Бо на припічку в Олександри сушилося гарбузове насіння, й хрещена дозволяла брати його стільки, скільки дитина хотіла.

І вдома у Федосі теж були білі зернята, але вона знала, що їх брати не можна, бо то мама приготувала до продажу. Зате в хрещеної наїдалася Федося гарбузового насіння, ще й несла у кишені додому, для своїх братів і сестер та для мами…

Якось прийшла до тебе, Міловице, сестра Тетяна, й побачила вашу страшну нужду й бідність, і пообіцяла для дітей дати теличку.

Взяла ти, Міловице, другого ж дня під полу пляшку горілки, та й пішла до Тетяни, і привела додому на мотузочку з собою маленьке теля, і завела його до хати. Як же ту «корову» виглядали діти!

Маленька Федося аж стрибала від радості, і тільки ти увійшла в двері, а вона вже й кинулась до теляти.

«О! Корова! – кричала радісно Федося. – Давайте будемо її доїти!»

А тоді заглянула на живіт – і не побачила дійок…

Пам’ятаєш, Федося облапала теля з усіх боків і задирала йому ноги, а ви з малої сміялися?

«Мамо! Ну де ж те молоко?!» – не могла заспокоїтися Федося, бо не такої корови вона чекала.

«От виросте теличка, а з неї зробиться корова, тоді й буде молоко», – заспокоювала ти дитину, Міловице.

А потім тобі, Міловице, жити стало трохи краще; у колгоспі на зароблене почали давати хліб, а з телички от-от мала бути корова. Та ще й невеликі гроші за «гарбузові зернята» тепер лежали за образом, і ти, Міловице, вже не боялася вмерти з дітьми від голоду.

Але тільки ти почала дякувати у вечірніх молитвах Богові за полегшення, як причепилася інша біда: почали до твоєї, Міловице, хати ночами приходити з колгоспного правління дядьки. Сідали вони в хаті за столом і вимагали, щоб ти, Міловице, підписала бумаги на державну позику.

І ти, Міловице, мусила подовгу сидіти з ними, тихенько плакати й дивитися на свої порепані руки.