Розділ «Частина 5 І не буде тобі вже більше для кого червоні хустки в’язати, одинока Міловице»

«Підемо аж до тої далекої скирти, що посеред поля, – кричав крізь вітер до Марусі Гріша. – Там ніхто ще зерна не шукав, там далеко!»

«То ходімо!»

Через колючу стерню, грузнучи ногами в мокрій землі, йшли твої, Міловице, діти за колосками, і шмагав їх холодний вітер. Аж коло самої скирти стало трохи затишніше, і Маруся з Грішею полізли навпочіпки попід самий край теребити у жменях перемоклу солому.

А колгоспне поле, пам’ятаєш, Міловице, тоді гарно сторожували від дітей? І нехай би краще те зерно посліднє було у землі стліло, але брати його додому не можна було. Цілу ніч кругом поля їздили наглядачі, щоб гонити «злодіїв» від їжі.

Так і діти твої, Міловице, ще не встигли були взятися до роботи, як почули, що в їх бік їде машина! Помітив-таки дітей дядько й одразу ж повернув кермо до скирти.

Як побачила Маруся машину, то з переляку була й оніміла, а Грішка – хлопчик, був сміливіший, схопив сестру за руку – і кинулися вони бігти на другий бік скирти. Назбирані колоски посипалися з Марусиної пелени в болото, щоб там уже зогнити без сліду.

Гуркіт наближався до твоїх, Міловице, дітей все ближче. Зі страшним вереском кинулася тікати Маруся через усе поле до ріденької смуги, Грішка ж подерся наверх й закопався в солому.

А машина покружляла довкруж скирти, витовкла в землі глибоку колію, та й поїхала геть.

Аж тоді, як світло від фар погасло десь далеко в селі, зліз Гріша зі скирти на землю, зібрав у жменю потовчені колоски, запхнув їх до торбини і пішов у ніч шукати сестричку. Додому діти повернулися мокрі й дуже налякані.

«Як не війна, то розруха, – тяжко зітхнула ти, Міловице, роздивляючись на ту бідну жменьку зітлілого зерна, що принесли діти. – Коли вже кінець усім нашим бідам настане?!» А тоді потовкла у макітрі важкі крадені зерна й запарила в баняку густу сіру лемішку.

«Фе, яке ж воно недобре», – казав Іван, бабляючись у пісній каші й розтягуючи її на ложці проти світла.

«Ану цить мені зараз! Бозя як почує, що ти про хліб кажеш, і покарає нас!» – налякала дитину.

«Краще б ти до того не бралася, бо гріх будеш великий мати, а в тебе ж діти, хлопці он», – шептала поночі до тебе, Міловице, Олександра.

«Немає в мене другого виходу, хіба будемо з дітьми від голоду пухнути, – виправдовувалася ти. – Як була я в тилу, то й навчилася, і тепер вмію…»

«А як зловлять тебе, то на кого тоді діти лишаться?»

«Як будуть з голоду помирати чи сама я захворію і зляжу, то хіба не те саме буде? Де мені порятунку шукати, Олександро?»

«Будь же обережна», – просила Ількова сестра.

«Я буду брати з собою котрусь дитину, то ніхто й не побачить».

Пам’ятаєш, Міловице, як кілька разів на тиждень, ще добре поночі, будила ти тепер маленьку Федосю, обв’язувала її з усіх боків холодними пляшками з горілкою, яку сама в клуні гнала, потайки від усіх, надягала зверху на дитину широкого піджака, обв’язувала грубою хусткою, і йшли ви на базар, щоб іще до світанку вернутися назад.

Коли приходили у Цибулів, Федося мусила стояти коло крайньої хати в кущах, а ти, Міловице, йшла на базар, буцімто продавати зернята, а сама торгувала горілкою… Час від часу, як знаходила покупця, прибігала ти до маленької Федосі, витягала у неї з-під поли пляшку і знов бігла на базар.