Розділ «Частина 5 І не буде тобі вже більше для кого червоні хустки в’язати, одинока Міловице»

«Не буде, Ганю, свиня рости, то й маленькою заріжемо».

Але як прийшла ти, Міловице, надвечір із колгоспу, то порося уже лежало дохле… Усю ніч ти над ним плакала, і знову цілісіньку ніч шурхотіла у твоїм верстаті пряжа, бо вдень працювала ти в колгоспі, а за роботу отримувала хліб.

Так ти, Міловице, і жила сама з дітьми.

Ганя твоя, Міловице, ще до війни закінчила два класи сільської школи, а тепер разом із тобою ходила до колгоспу; і платили вам на двох так мало (та ще й зерном наполовину з половою), що мусила ти, бідна Міловице, придумувати, як украсти, та ще й дітей своїх того вчила…

«Принесеш мені, Марусю, – вчила ти, Міловице, свою дитину, – обідати в поле».

«А що ж я принесу?» – дивувалася Маруся.

«Та хоч і тої каші, що звечора лишається. Або й просто так прийдеш, тільки візьми з собою два глечики».

«Добре», – обіцяла Маруся.

І несла дитина тобі, Міловице, на поле обід із дому, і поки люди відпочивали й обідали, ти низько схилялася біля сніпка, буцімто теж полуднувала, а сама теребила у жменях зерно й непомітно зсипала його у принесені Марусею горщики.

«Ну все, дитино! Неси глечики додому, спасибі за обід! – голосно казала Марусі, так, аби й інші жінки чули. – А тепер швиденько йди, бо там Федося сама на тебе чекає».

І Маруся знала: як приходила вона додому з поля, то треба було спочатку витрясти із горщиків на хустинку зерно, а тоді розстелити його на сонці, щоб висохло.

Ти, Міловице, приходила додому аж увечері й несла украдене Марусею зерно до Олександри, бо в неї були кам’яні жорна. І несла ти те зерно таємно і вночі, щоб ніхто із людей не побачив. А тоді змелювала на сіру муку й пекла пласкі коржики або варила рідку лемішку.

«А цю жменьку, – відсипаючи зерно у бокатий глек, казала ти, Міловице, – сховаємо на зиму! Глядіть мені, діти, щоб ніхто ж не взяв! А зимою змелемо біленької муки й напечемо до Різдва солодких коржиків!»

«Я дуже хочу коржиків!» – просила Маруся.

«І я дуже хочу, і дуже солодких!» – казав Іван.

Пам’ятаєш, Міловице, як узнало про той фокус із «обідом» колгоспне начальство? І відтоді почали «сексоти» пильно стежити за жінками…

«Хто буде спійманий із зерном – відразу ж поїде в Сибір! Із конфіскацією!» – кричав голова колгоспу до людей. І брати з поля зерно більше не могли, боялися.

А якогось разу тобі, Міловице, вже й не було з чого зварити для дітей кулешик. Тоді дала ти Марусі з Грішею по полотняній торбинці і відправила серед ночі у поле, хоч і шумів за вікнами вітер та сіялася холодна мжичка.

«Ідіть, дітки, не бійтеся, – просила ти своїх дітей, Міловице. – Тепер така погана погода, що ніяка собака на вулицю не поткнеться. Йдіть, а я буду перед образом молитися, щоб ніхто вас у полі не побачив. Зате ж, як повернетеся із зерном, я наварю для вас смачної каші».

І пішли Маруся з Грішею, кутаючись у діряві свитки, попід густу ліщинову смугу до скирти з хлібом. Хоч і страшно тобі було, Міловице, але іншого виходу не мала, та й не одні тільки твої діти на такі нічні заробітки ходили, були і ще у селі солдатські вдови, і їхнім дітям щось треба було їсти…