Розділ «Частина 5 І не буде тобі вже більше для кого червоні хустки в’язати, одинока Міловице»

«Коли ж я ті гроші позичені відроблю?» – казала ти до дядьків. Але ніхто тебе не хотів слухати. Ти плакала, а вони сиділи й чекали. А тоді починали курити у хаті й погрожувати розправою…

«Я ж – солдатська вдова, живу сама-самісінька, з малими дітьми, і помогти мені немає кому! – молилася ти до здирників, щоб відчепилися. – Чоловік мій, батько дітей, загинув на фронті, ви ж бачите, яка кругом мене бідність».

Але державні дядьки все приходили, і все тільки поночі. Вони сиділи, палили свої папіроси й світили до ранку світло. І ти, втомлена цілоденною роботою, і діти твої, Міловице, не могли спати, а вони не йшли, аж поки ти не згодишся позичити державі гроші…

І як ти никла, сонна, головою на стіл, то кричали голосно здирники на всю хату: «Розписуйся!» – і стукали кулаком по столу або ж об стіни, гупали ногами, реготіли і погрожували тобі судом…

І плакали, Міловице, розбуджені й налякані твої діти… А ти вже хотіла тільки одного – щоб кати твої швидше йшли геть і могла б ти нарешті спокійно відпочити. Щоб перестали ходити й мучити вони тебе, ти, Міловице, на бумагах розписувалася, бо й заступитися за тебе не було кому.

«Ти, Міловице, не плач, – отримавши нарешті твій підпис, вдоволено говорили дядьки. – Держава тобі усе віддасть назад, і як не зараз, не зразу, то, може, колись пізніше, але віддасть!»

«Віддасть. Як моєму батькові Тимкове золото», – думала ти, Міловице, але мовчала, бо за своє життя вже звикла була терпіти.

Дядьки йшли геть, і ти, Міловице, раділа з того, що могла бодай трохи відпочити, бо скоро все починалося спочатку.

«То ти ж солдатська вдова!» – якось спробувала підбурити тебе, Міловице, до супротиву Олександра.

«Ну то допоможи мені! Заступись», – ти просила.

Але Олександра тільки опускала очі й переводила мову на щось друге, бо в усіх тоді були свої клопоти і страхи…

Якось пішла ти, Міловице, за порадою у контору до рахівника, був він твоєї матері рідний брат, твій дядько.

«Я тобі от що скажу, Міловице, – тихенько сказав він, оглядаючись на зачинені двері. – Ти й не повинна ні на яку позику підписуватися, це – незаконно! Це ще й тобі на дітей повинна держава платити гроші. Але… ти нічого не доб’єшся. То й не ходи нікуди і краще собі мовчи, бо тільки зробиш гірше. Що ти доб’єшся сама? Таких, як ти, Міловице, он півсела, і всі мовчать».

І знову, Міловице, обв’язувала ти Федосю холодними пляшками, і йшли ви поночі на гріх – продавати горілку…

Про Тимка, єдиного твого, Міловице, брата, довго не було нічого чути. Як поїхав він парубком в Америку – то як у воду впав. І даремно збирала твоя мати Горпина для Тимка гроші.

Єдиного листа від Тимка отримали ви аж після війни. Чи то Тимко раніше не писав, чи, може, листи в Україну, в село, не доходили.

Листа того знов усі перечитували по черзі, і мати твоя, Міловице, плакала й цілувала папір, раділа, що її син живий. Відписали Тимкові зразу ж і відправили листа до Америки.

І скоро прийшов новий лист. Тимко писав, що живе добре. Одружився. Вислав фотографію із себе й Софії.

Цього разу до брата писала Ярина. В кінці добавила ще й таке: «Дорогий братику, вишли нам трохи грошей, хоч на спідницю мамі».

Не знати, як зрозумів той припис Тимко, бо відписав сестрам і дорікнув укінці: «Я один, а вас коло мами аж п’ять! То й глядіть маму!» – але гроші на спідницю таки вислав пізніше. Тільки до рідні Тимко більше не писав, хоч тут дуже чекали на його поміч.