Розділ «Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?»

«Ну, питай, бабка!» – оглянувши запнуте в стару хустину зжовкле твоє обличчя, довгу перелатану спідницю й стару свитку на сутулих плечах, жваво дозволив.

«А скажи мені, хлопче, коли вже кінчиться ця війна?»

«Що?! Коли війна скінчиться? – зареготівся солдат. – Скінчиться вона тоді, як рак свисне!»

«Не дай Боже! Що ти таке говориш, хіба ж можна?» – злякалася ти, Міловице.

А солдат, придивившись до тебе уважніше, тільки свиснув:

«Так ти не бабка?! А чого така заїздяна? – посміявся. Ще й п’яний був. – Треба, женщина, думати не про війну, а про гульню!»

І солдат той веселий далі собі пішов, а ти, Міловице, не знала, що це зі світом зробилося. Там, дуже близько, бухкала війна й мерли люди, а тут грав патефон і гуляли солдати. Бо тут був тил…

Майже всю зиму робила ти, Міловице, у Кривчунці на току коло молотарки, а діти твої ходили просили їсти попід хати. Хазяйка ж ваша сердилася що день, то все дужче, й без причини кляла і дітей, і тебе.

Але де ж вам було дітися, мусили терпіти і приниження, і злість.

Зима вже переходила у весну. Ганя твоя, Міловице, бачила, що в селі люди дивилися на неї косо. Але що могла дитина вдіяти? Так і тулилася Ганя в дядьковій хаті, і аж до весни варила німцям обідати. А ночами плакала твоя дитина, Міловице, гірко в чужу дядькову подушку. І не було навесні такого дня, щоб не побігла вона на другий кінець села, щоб довідатися до своєї хати.

А хата ваша стояла сама пусткою, з повибиваними вікнами, тільки вітер гуляв по голих стінах.

«Ось тут мама спали», – шепотіла до комина Ганя, гладячи його шкарубкою рукою.

Сама на ніч у хаті лишатися Ганя боялася. Можна було б позапинати вікна крутінями із соломи, накидати в куток осоки й спати. Але було дуже лячно самій, бо німці увесь час шастали по селі, пили горілку і п’яно реготілися на вулиці, бувало, веселі, стріляли з автоматів по стінах покинутих хат.

Добре, що того дня зустріла Ганя на вулиці свого давнього приятеля Андрея.

«Ганю, йди додому, бо там вже німці вашу хату валять», – сказав хлопець. І твоя Ганя, Міловице, кинулася бігти додому. Ще здалеку побачила вона, що ваша хата вже світила голими кроквами, а сніпки соломи, якою був вшитий верх, валялися скрізь по дворі.

І знову крізь сльози кричала Ганя до німця:

«Тут живуть матка і п’ять кіндерів! Не треба хати валити! Їм не буде де жити! Матка і п’ять, п’ять кіндерів!» – розчепірювала Ганя долоню й щосили гукала.

Гладкий німець, що сидів на комині й творив розруху, спочатку Ганю не чув, а як подивився донизу і втямив, що йому кричить дитина, перестав хату рвати. Він уже й злазив донизу, а Ганя все плакала. Дуже злякалася твоя дитина, Міловице, що за коровою вона може втратити ще й хату. І нащо вона тоді була вдома, для чого терпіла сама війну…

Німець поґерґотав щось по-своєму й пішов геть, а Ганя зайшла до непокритої хати, обійняла руками піч і плакала:

«Ой, де ж ти, мамочко? Мені дуже страшно, вертайся, мамо, швидше додому! Таточку дорогесенький, повертайся!»