Розділ «Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?»

А тоді вилізла Ганя по драбині нагору й подивилася крізь голі крокви на небо; в хаті вже дуже смерділо пусткою.

Через тиждень німці з твого села, Міловице, пішли; і вступили в село наші війська.

Цілий день по дорозі гурчали машини. Із них солдати почали викидати великі мішки. А під обід люди в селі дивувалися: нащось наші солдати переодягалися в німецьку форму.

«Так треба! – пояснювали солдати тим, хто питався. – Це так треба для конспірації. Ви ж хочете, щоб війна скоро закінчилася? Треба німців обманути!»

А потім, Міловице, сталося щось страшне: надвечір, уже сутінками, ще одна військова частина увійшла в село, й між ними зав’язався кривавий бій.

Сільські люди вже й привикли до тих боїв, і кидалися тікати хто й куди: одні бігли в поле, другі лізли в погреби.

А на ранок, коли все стихло й зійшло сонце, люди вибралися з погребів і побачили, як скрізь по полю валялися трупи чоловіків, вже знайомих – своїх, перебраних у форму фашистів, і справжніх своїх…

Трупи валялися скрізь: по вулицях, на полі, були розкидані по березі й плавали на мілині. Вода була в річці червона від крові, що витекла. І щоб перейти з однієї вулиці на іншу, треба було людям переступати через мертві тіла.

«Ой, людоньки, що ж ви наробили, солдатики?!» – плакали над мертвими чоловіками жінки…

А на Ганю твою, Міловице, напала вже не перша біда: обкидало її всю вавками; спочатку обкидало, Міловице, твоїй дитині низ живота, тоді руки й ноги. А коли стало видно криваві чиряки по всьому лиці – дядина, зібравши у хустину Ганине шмаття, дала їй вузлика до рук і, дивлячись собі під ноги, винувато попросила: «Іди, Ганю, йди собі кудись від нас, може, й до своєї хати. Не хочу, щоб і на мене таке напало. Я ж не знаю, що це за болячка. Зрозумій мене, дитино, і прости, що ж зробиш… – А вже від воріт гукнула, так, аби не бути винною: – А до нас можеш заходити коли обідати».

Пішла Ганя в той же день берегами до твоєї, Міловице, сестри Катерини.

Переступаючи через мертві тіла, йшла Ганя берегом і трусилася від страху. І ніхто не чув плачу твоєї дитини, Міловице, хіба мертві солдати, що лежали під небом, попіднімавши вгору сліпі лиця, але вони не могли втішити…

Добре, що вже була весна…

Насилу дочекалася ти, Міловице, звістки про кінець війни…

Їхали ви, втікачі, знов підводою всім гуртом назад до свого села. Але людей тепер було так багацько, що мусила ти, Міловице, йти за возом пішки.

«Неправду казав солдат. Добре, що неправду!» – раділа всю дорогу.

Полями, ярками й берегами добивалася разом із дітьми своїми додому. І що ближче ви підходили, то більшу бачили скрізь розруху. Але те вже не лякало так сильно, як невідомість.

А ти, бідна Міловице, якби могла, то кинулася б тоді бігти вперед, і байдуже, що була дуже змучена. Бо вдома ж на тебе чекала Ганя. І всю дорогу ти терпла, і страшно тобі було: чи ж хоч жива твоя дитина?…

І не чула ти, Міловице, тяжкості й болю у збитих до крові ногах.

Ще здалеку побачила ти свою хату, вона стояла на горбку у голих вишнях, і було видно, яка хата обшарпана й побита. Але то була своя, рідна хата.