А ти, Міловице, тільки й могла мовчки та гірко дивитися на жінку й не казала їй нічого. «Коли б швидше додому», – думала. І гіркі сльози текли по твоєму змарнілому обличчю й капали на бідну одіж.
А стара жінка все не втихала, і сипала прокльонами, і грозилася.
«Нащо ви так клянете й лякаєте малих дітей? Через оцю дрібну курячу картоплю? – не витримала ти й попросила жінку милостиво, щоби втихомирити. – Простіть нас, Мотре, як зможете, дитина, либонь, дуже хотіла їсти і не втерпіла… Бо інакше б чужого не взяла».
«То нехай ідуть твої діти попід хати і просять, а не крадуть із хати чуже!» – знімаючи від печі великого баняка, повного картоплі, порадила хазяйка.
Так ти, Міловице, й мусила робити. Вирядила на другий день зранку всіх своїх дітей в село, дала в руки Марусі клуночка й навчила, що казати.
«Йдіть, діточки, попід хати, і просіть у добрих людей собі порятунку. Кажіть жінкам, що дуже хочете їсти, а тато ваш – на війні. Маруся нехай несе клуночка в руках. Як що дадуть, то клади, доню, досередини й завдавай собі на плечі, аби собаки в тебе не видерли. А ти, Грішко, візьмеш палицю й будеш гонити собак. І глядіть мені Івана, бо він ще маленький».
«Добре, мамо, – казала Маруся, – як у Івана болітимуть ноги, то я буду його на собі нести».
На вечір принесли твої діти, Міловице, в торбі кусники хліба, пару картоплин і пиріжка з картоплею.
«Мамо, а там ще діти вулицями ходять, – розказувала Маруся. – Ходять і колядують, співають пісень, то й я заспівала».
«А я казав, що тато наш на війні!» – хвалився Грішка.
«Так буде краще! – дивлячись спідлоба на твоїх, Міловице, дітей, хвалила хазяйка. – Як красти, то краще вчитися просити».
І як сиділи ви біля убогого свого харчу, того, що відділила ти, Міловице, з колгоспного обіду, й того, що напросили попід хати твої діти, то в хазяйки в печі весело палахкотіло полум’я й смачно шкварчало на сковороді сало: пряжилася для хворої дівчини яєчня…
«Мамо, я теж хочу сала», – скиглив Гріша.
«А я молочка», – просила Маруся.
«Як повернемося, дітки, додому, буде в нас і сало, і яєчня, і молоко. Ганя виглядить нашу корову, тато привезе з війни цукерок, а Макар – білого хліба! – пошепки обіцяла ти, Міловице, своїм дітям. – А тепер їжте пиріжечка й кажіть: дай, Боже, здоров’я цим добрим людям, що подали…»
«Дай, Боже, здоров’я цим добрим людям…» – шепотіли діти й, заколисані думками про смачні наїдки, засинали.
Тебе ж, Міловице, від запаху сала й яєчні нудило.
Другого дня по дорозі в колгосп зустріла ти, Міловице, рум’яного хлопця у військовій формі, вертався він, видко, з якоїсь гулянки. Молодий солдат ішов і весело насвистував щось собі під ніс, на тебе він і не глянув.
Але ти, Міловице, вирішила чомусь зупинитися.
«Можна тебе щось спитати?» – насмілилася ти зупинити веселого хлопця й підійшла до нього близько.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Необдумана Міловиця» автора Луценко З.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?“ на сторінці 17. Приємного читання.